Вигнанець і навчена відьма - Андрій Анатолійович Кокотюха

Андрій Кокотюха

Вигнанець і навчена відьма

Розділ I

Гра на чорну перлину

Літо 1911 року, Полтава,

готель «Континенталь» на Стрітенській вулиці[1]

— Месьє Попович, я вас благаю. Це з вашим прізвиськом усе просто. Жир мовою картярів означає хрест. Ваша улюблена масть. Важко пояснити, чому вам так пре карта, коли саме вона випадає козирем. Може, тому, що, коли здаєте ви, у вас на руках хреста лишається найбільше. Мене ж називають Піаністом із поваги до професії. Так іменують віртуозів, месьє Жир.

Крім двох картярів, у готельному люксі, облаштованому в стилі провінційного ампіру, товклося ще двоє. Якби не тонка лінія вусів під носом у одного, їх складно було б розрізнити. Не близнюки, просто вигляд однаковий: легкі піджачні пари, світло-сірі в коричневу смужку, лаковані черевики з круглими носами, брутальні картаті жилетки, білі сорочки з розстебнутими верхніми ґудзиками. Голови обох прикрашали круглі капелюхи-котелки з вузенькими крисами.

Обоє — небалакучі й кремезні, м’язи бугрилися під рукавами.

Обоє не ховали, навпаки — показували руків’я револьверів за пасками.

— Дико вибачаюся, месьє Жир, але ж я прийшов до вас без зброї.

Задля наочності той, кого назвали Піаністом, розстебнув піджак, широко розвів поли. Потім підняв до пахов, трохи уподібнившись до птаха з розпростаними крилами, крутнувся довкола власної осі, помаяв одягом.

— Що ви бачите? Ви нічого не бачите, месьє Жир, під цим піджаком. Крім чесної людини.

— Чесної? — Той, кого називали Жиром, реготнув.

— У тих рамках, котрі дозволяє моя професія. Наша з вами професія, дико вибачаюся. Яку ви зараз ганьбите недовірою. Адже я маю таке саме право не довіряти вам.

— Тим не менше рукавичку кинули мені ви. І якщо в нас дуель, вона має відбутися при секундантах.

— Дозволю собі повторити очевидне: я приїхав із сонячної Одеси сам-один.

Піаніст розтягував слова на південний лад і трішки гаркавив. На вигляд мав за тридцять, та віку напевне додавали бакенбарди, борідка клинцем, вуса, що обрамляли рот до підборіддя, і круглі окуляри в тонкій оправі. Круглий капелюх-канотьє закривав лисий, точніше — до білого вишкрябаний бритвою череп. І особлива прикмета: невеличкий, та все ж помітний наріст на хребті — Мендель Лівшиць був горбатим від народження.

Його візаві, Ніл Попович на прізвисько Жир, у свої тридцять п’ять нажив славу одного з найкращих картярів Харківської губернії. Замолоду, лиш опановуючи ази популярної кримінальної професії, він устиг посидіти в холодній й кілька разів поставав перед судом. Проте час показав: усякий труд шанується, якщо людина в ньому майстер. Уже кілька років Поповича не цуралися в аристократичних салонах, де бували, крім інших, високі поліцейські чини. Вони віталися з Жиром за руку, ввічливо цікавились, як справи, чи все слава Богу, і були не від того, аби згодом у невеличких компаніях приватно зіграти партійку-другу в покер чи «дев’ятку»[2], як ось картярі планували зараз.

Дуже важливою персоною картковий шулер зробився не випадково. Виграш у карти вважався успіхом, усмішкою Фортуни, вдалим збігом обставин — будь-чим, окрім хабаря. Це все одно, що зробити ставку на бігах і твій кінь виявиться фаворитом, прийде до фінішу першим. Ніл Попович був своєрідним фільтром, через руки якого пропускали грубі гроші, котрі одна особа передавала іншій в обмін на послугу. Так підкуповували поліцейських чинів — Жир за домовленістю міг програти чималу суму не тільки поліцмейстеру, а й прокурору чи судді, державному чиновнику високого рангу, полковнику чи генералу. Словом, будь-кому, кого власник крупної справи підкупав і хто на такий підкуп погоджувався. Виграш у карти робив отримання хабаря безпечним, фактично легальним. А Ніл Попович діставав за посередництво не завжди відсоток, але завжди — захист і високе покровительство.

Для нього такий розклад був прийнятним, навіть дуже бажаним.

— Вам нема чого боятися, месьє Жир, — тим часом правив своє Піаніст. — Це я у вас у гостях. А ви — на своїй території. Двох шлимазлів[3] зі шпалерами[4] тут забагато. Ви ображаєте мого капелюха недовірою. — Пальці торкнулися крисів канотьє.

— Пане Піаністе, насмілюся нагадати: ми з вами на нейтральній території. До речі, це ваше наполегливе прохання. Ваше місто — Одеса, моє — Харків. Київ для нас обох занадто великий та гамірний. Полтава — тиха, провінційна, затишна. Тут нічого не відбувається й найближчим часом не відбудеться. Тому в Полтаві безпечно обом.

— А я хіба проти? — вигукнув Піаніст. — Ви досі не пояснили, для чого тут охоронці вашого тіла! — Тепер його палець націлився на вусаня.

— Вони простежать, аби гра йшла за правилами.

— Ці двоє — ваші люди! — Одесит заводився дедалі дужче. — Вони пастимуть очима не нас, а мене й тільки мене! Вони представляють ваші інтереси! Хто в цій кімнаті представлятиме мої?

— Навіть у тихому місці варто дбати про безпеку, колего.

— Коли так — нехай ваші молодці вийдуть! І стоятимуть по той бік дверей, поки ми не закінчимо з’ясовувати стосунки й мірятися перцями.

— Ви далі поводитеся так, ніби наша зустріч — моя ідея.

— Ідея моя! Але порядність у стосунках — справа також і ваша! То справа вашої честі, месьє Жир! Честі ділових людей міста Харкова! Чи ви думаєте, матиму корону героя, як розповім: Ніл Попович грав зі мною під прикриттям двох бовванів із наганами і все одно я виграв?

— Ви ще не почали грати, а вже виграли, — дорікнув Жир.

— А в мене кольт, а не наган, — навіщось бовкнув вусань.

Той, кого назвали Піаністом, відмахнувся, навіть не глянувши в його бік.

— Я наполягаю, аби нас залишили сам на сам! Дві пари чужих очей мене нервують!

— А хто засвідчить мою перемогу? — Жир підморгнув і посміхнувся кутиком рота.

— Ще не почали, а вже виграли, — передражнив його Піаніст, зробивши суворе лице. — Маю