Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук

— Зброя при вас? — ​поцікавився він. 

— Так, — ​відповів ад’юнкт. 

— Чудово, можете вже знімати з запобіжника. 

Сказавши це, він дістав сірники й запалив лампи. Самковський тим часом витягнув з кишені поліційного «Ґассера» й перевірив уміст барабана, хоч, без сумніву, вже не раз це зробив перед тим, як вийти з дому. У Вістовича лишався браунінг, здобутий у поїзді. 

Сонце ще не сіло, й надворі було доволі світло, але порожня вуглярня моторошно чорніла перед ними напівпрочиненими воротами, ніби пащею. Виставивши перед собою лампи та зброю, чоловіки обережно зайшли всередину. Світло ковзнуло по вологій долівці і відсирілих балках, що, здавалося, з останніх сил тримали стару покрівлю. 

— Є тут хтось? — ​голосно вимовив комісар, дослухаючись, як його голос зникає у глибокій чорноті. 

Кільки хвилин поліціянти обмацували променями ліхтарів простір довкола себе, а тоді Самковський опустив револьвер. 

— Здається, вас розіграли, комісаре, — ​промовив він. 

— Схоже на те, — ​сердито сказав Вістович. 

Вони вже збиралися йти до виходу, коли в темряві почувся якийсь приглушений стогін. Два промені знову почали нишпорити по вуглярні. 

Врешті комісар висвітлив ліворуч від себе зв’язаного чоловіка, що лежав на землі обличчям униз. Рота йому було заткано. Поліціянти обережно рушили до нього. Тим часом у глибині приміщення почулося клацання важкого вмикача, і потужний електричний промінь висвітлив їх широким сліпучим конусом. Вістович і Самковський мусили зажмурити очі й навіть затулити їх рукою. 

— Дякую за пунктуальність, панове, — ​звернувся до них голос із темряви, що видався комісару знайомим. — ​Понад усе не люблю спізнень. 

Вістовичу врешті вдалося сяк-так дивитися перед собою. Він поставив на землю свій непотрібний ліхтар і обома руками тримав тепер зброю, цілячись кудись у джерело світла. Те саме зробив і Самковський. Втім, від думки, що вони тепер зручна мішень, обох кидало в піт. 

— Опустіть зброю, — ​спокійно продовжив голос. — ​Ви ж бачите, що користі з неї жодної. 

Вістович нарешті упізнав того, хто говорив. 

— Грумм? — ​промовив він. — ​Карел Грумм? 

— Саме так, пане комісаре. І, якщо чесно, то почуваюся трохи ображеним, що ви не впізнали мене одразу. 

— Отой зв’язаний — ​це Брюкнер, — ​пошепки сказав Вістовичу Самковський. 

— Ваша правда, добродію, — ​підтвердив Грумм, — ​можете не шепотіти. Як і обіцяв, дарую вам вашого маніяка. 

— Ти прийшов сам, Грумме? — ​запитав у нього комісар. 

— Ні, тут іще полковник Редль. 

— Отже, двоє моїх убивць, що сплутали мене в поїзді з іншим, — ​хмикнув Вістович. 

— Зізнаюсь, я навіть зрадів, коли побачив, що вистрілив не в того, — ​промовив Грумм уже зовсім зблизька. Вони з Редлем також зайшли у світловий конус і стали навпроти поліціянтів. — Такий би розум пропав, — ​додав він. 

— Що тобі потрібно? — ​Вістович дивився в огидну пику співрозмовника і відчував незбориме бажання врізати по ній ще раз, як це зробив у Берні. 

— Ти зіпсував мені всі плани, — ​промовив Грумм, — ​я не збирався повертатися до цього сраного Лемберга. Редль повідомив мені маршрут вантажу, і я просто мусив передати цю інформацію у Варшаву. 

— Росіянам? 

— Не має значення. 

— То чому ж ти все-таки тут? 

— Бо був переконаний, що ти розшифрував ту записку. І я маю рацію, правда ж? 

Комісар не відповів. Він перевів погляд на зв’язаного Брюкнера, що, повернувши голову, спопеляв його поглядом, сповненим ненависті. Від цього погляду в нього занило поранене плече. 

— Відколи ти тримаєш його тут? — ​запитав комісар у Грумма. 

— Відучора. Ми схопили його майже відразу після нападу на тебе. Він, бач, прийшов до мене пересидіти якийсь час, доки поліція прочісує місто, — ​відповів той. 

Вістович і Самковський перезирнулись. Ад’юнкт також пригадав, що останнього поліціянта, капрала Фільца, було вбито якраз у цей час. Тобто коли Берл цього зробити не міг. 

— І ти так просто його нам віддаєш? — ​запитав комісар. 

— Ні, пане Вістовичу. Не просто віддаємо, — ​відповів за нього Редль. — ​Є одна суттєва умова. 

Простір між ними був наелектризований. Здавалось, от‑от у повітрі з’являться іскри. 

— Яка умова? — ​запитав Вістович. 

— Ви, безперечно, знаєте про надважливий вантаж, який очікується на Підзамчому. Наші конкуренти, прусська розвідка, також ним зацікавлені. Більше того, володіють тією ж інформацією, що й ми, — ​промовив полковник, роблячи паузи між реченнями, мовби для того, щоб співрозмовник собі краще затямив сказане. — ​Думаю, це сталося тому, Вістовичу, що розшифроване повідомлення бачив хтось із їхніх агентів. Наприклад, та гарненька чорнявка, яка разом із мадам Шраґмюллер проживає в готелі «Ванда» на Баторія… 

Нависла коротка пауза. 

— Переходьте до суті, полковнику, — ​сказав комісар. 

— Сьогодні близько півночі туди прибуде вагон із бориславською сіллю, — ​промовив Редль. — ​Самі розумієте, що всередині не сіль, а дещо інше. 

— Власне, що саме, я не знаю, — ​заперечив Вістович. 

— Для вас так буде краще, — ​промовив Редль. — ​Цей вагон зустрічатиму я і мої колеги. Також туди прибуде Фішер та інші агенти Третього відділу, ваше завдання — ​заарештувати пруссаків. 

— На якій підставі? 

— Не смішіть, Вістовичу! Невже комісар поліції не знайде приводу? Тільки візьміть із собою з десяток поліціянтів. Так просто вони вам не здадуться. 

— А собі забирайте Брюкнера, — ​додав Грумм. — ​Впевнений, відзавтра ви з вашим колегою будете на перших шпальтах газет. Уявляю заголовки: «Маніяка спіймано!», «Відважний комісар та його помічник схопили злочинця, винного в смерті чотирьох поліціянтів!»… 

— То що? Згода? — ​перебив його полковник і спрямував на Вістовича пильний проникливий погляд. 

Якийсь час комісар лише дивився у відповідь, але врешті кивнув. 

— Згода. 

— От і гаразд. До зустрічі за кілька годин. 

Грумм і Редль відступили за межі світлового конуса. 

Не без труднощів доправивши Брюкнера до в’язниці на Баторія, Самковський і Вістович рушили в Дирекцію, де в своєму кабінеті кілька хвилин мовчки віддихувалися. 

— Чи слід подзвонити Шехтелю? — ​запитав нарешті ад’юнкт. — ​Впевнений, він зрадіє, що Брюкнер тепер у нас. 

— Не має значення, у нас він чи ні, — ​з деяким розчаруванням у голосі промовив комісар. — ​Брюкнер — ​не той, на кого полює поліція. 

— Так, але директору це принесе тимчасове полегшення. 

— Усім від цього тимчасово буде легше… Втім, маніяка все одно доведеться упіймати. Причому нам з вами, Самковський. Але… 

Комісар виразно глянув на шафу позаду ад’юнкта. 

— Але це турбота завтрашнього дня, — ​продовжив він. 

Самковський простежив його погляд, а тоді підійшов до своєї шафи й, витягнувши з кишені невеликого ключа, відімкнув її. Далі відгорнув кілька стопок