Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук
— Хочу передати вам вітання від доктора Фельнера, — мовив комісар, підходячи трохи ближче до справи.
— А-а-а, від Ебергарда? — зрадів Кронфельд. — Дякую! Передавайте навзаєм, хоч ми бачимося час від часу в одній ресторації тут поблизу. Любимо з ним однаковий сорт чилійського вина. В усьому Лемберзі його можна знайти тільки там.
— Пан Фельнер порадив мені звернутися до вас в одній справі, — продовжив Вістович.
— Справді? О, ласкавий Боже! Небеса послали мені вас, щоб я не вмер з нудьги, комісаре, — зрадів господар, — що ж, розповідайте.
— Власне, це я хотів би почути від вас розповідь, — промовив комісар, також закурюючи. — Мене цікавить убивство такого собі майора Казимира Сафронського, що сталося 1876 року. Чи пригадуєте цей випадок?
— Дайте подумати… Гм, тридцять років тому — це вам не вчора… — сказав Кронфельд і подивився кудись у кут своєї вітальні, мовби там були записані його спогади. — А як його вбили? Цього майора? — уточнив він.
— Отруїли арсеном.
— Ах, так! — оберкомісар ляснув себе по коліні. — Згадав! У мене тоді не виникло сумнівів, що це зробила його дружина. Майор помер за сніданком, випивши чаю, в якому замість цукру була отрута.
— Доктор Фельнер стверджує, однак, що арсену в чашці не знайшли, — зауважив Вістович.
— На бога, пане Вістовичу. Тридцять років тому криміналісти робили більше помилок, ніж учні на уроках латини. Пробу з тіла загиблого також не взяли, бо тут, у Лемберзі, не було ані потрібного устаткування, ані фахівців.
— Отже, доказом вини пані Ельвіри була тільки отрута в цукерниці?
— А хіба цього мало? — здивувався Кронфельд. — Ви, приміром, тримаєте в себе на кухні арсен, пане комісаре? Скажімо, для того, щоб додавати його в свої страви для смаку?
— Ні, звісно.
— Ну от. Крім них двох того ранку вдома нікого не було. Напередодні ніхто не заходив. Тож шукати вбивцю деінде було б дивно, — підсумував оберкомісар.
— А що було відомо про їхні стосунки? Маю на увазі Ельвіри з покійним Сафронським?
— У тому й річ. Розповідали, що майор був деспотом. Це й стало її головним мотивом. В останні місяці свого життя він влаштовував їй справжнє домашнє пекло. Казали, страшенно її ревнував.
— Спадку вдова не отримала?
— Ані копійки. Після чоловіка лишилися тільки борги, про які вона не здогадувалася. Причому велетенські.
Вони трохи помовчали, зосередившись на курінні.
— А чому вас зацікавила ця справа? — запитав Кронфельд.
— Випадково натрапив на неї в архіві, — збрехав комісар.
— Он як… І що ж? Думаєте, майор сам наклав на себе руки? Через борги?
— А вам це не спадало на думку? — питанням на питання відповів комісар.
Співрозмовник стиснув зубами люльку так сильно, що його безкровні губи стали блідішими за крейду.
— Ви розумієте, що коли це правда, то я пущу собі кулю в лоба? — промовив він хриплим голосом.
— Ви не зробите цього, бо переконані у своїй правоті, — сказав Вістович. — І в мене, зрештою, немає жодних сумнівів у тому, що слідство було проведено як належить.
— А як щодо вашої справи? Я маю на увазі ці нахабні вбивства поліціянтів? — запитав Кронфельд після нової паузи.
— Це поки що не моє розслідування, — сказав комісар, — офіційно я ним не займаюся.
— Гаразд. Але що про це думаєте?
— Я вже казав, ми знаємо, хто вбивця. Лишилося його спіймати.
Вістович підвівся, щоб іти.
— У мої часи поліція не мала стільки технічних можливостей, як зараз. Ми не знали нічого про відбитки пальців, а ідеї Бертільйона[93] лише входили у практику, — несподівано сказав Кронфельд. — У роки моєї служби кожен злочин сприймався як виклик особисто детективу. Детектив приймав його і ставав до поєдинку, сподіваючись лише на свій інтелект і вправність. Мені гірко дивитися, як здрібніли сучасні слідчі. Серед них більше немає ані мисливців, ані азартних гравців… Прошу, не сприйміть це близько до серця, пане Вістовичу. Я не маю на увазі конкретно вас. Просто давно не читав у газетах, як вправно львівський детектив заманив маніяка в пастку. Виграв партію за білих, якщо говорити мовою нашої з вами улюбленої гри.
Він підвівся й простягнув гостеві руку на прощання.
— Справжні маніяки, зрештою, також перевелися, — пожартував господар наостанок. — Ви тільки гляньте на цього вашого нападника. Такий старигань, як я, прогнав його шматком металевої рури.
— На все добре, пане Кронфельде, — попрощався Вістович. — Слугу не кличте. Вихід я знайду.
— Ви забули? Він глухий мов тетеря. Я б його й не докликався, — почув комісар уже за спиною.
У Дирекцію він повернувся не в гуморі. Зверхність колишнього оберкомісара добряче його вколола. І найгіршим було те, що відповісти Кронфельду, як хотілося, Вістович не міг. Старий поліціянт врятував йому життя. Причому відважно кинувшись на вдвічі більшого за себе Брюкнера. Так, мовби й справді функціонарії тих часів звикли брати найнебезпечніших злочинців голіруч або застосовуючи те, що трапиться під руку. Без сумніву, якби замість металевої рури цей чоловік мав при собі виделку, то і цим інструментом зумів би дати раду.
Біля вахти чергового комісар зіткнувся з капітаном військово-поліційної служби. Високий жилавий офіцер із хвацько підкрученими вусами, побачивши його, зупинився і, за звичкою, осмикнув свій темно-зелений мундир. На його поясі дзенькнув металевий ринґраф, на якому було витиснуто особистий номер. Поруч з ринґрафом висіла поліційна шабля, а з іншої сторони — кобура з револьвером.
— А, пане Вістовичу, — промовив офіцер.
— Вітаю, капітане, — комісар торкнувся пальцями краю капелюха. — Маєте новини?
— Ви про того маніяка? На жаль, нічого втішного.
— Тоді заздрю вашому спокою, — сердито мовив Вістович.
— Ми поставили на вуха всі експозитури поліції в місті. І ретельно прочесали все довкола тієї кам’яниці на Потоцького.
— Не сумніваюся у вашій ретельності.
Комісар, сам не розуміючи причин свого грубіянства, вже збирався пройти повз, коли капітан єхидно зауважив:
— Я міг би сказати, що й вам слід вправніше стріляти…
Втім, слідчий пропустив це повз вуха.
— Якби ви вчора не промахнулися, то, можливо, сьогодні не сталося б ще одного вбивства, — додав капітан вже йому вслід.
Вістович відчув, як по його тілу пробігли крижані мурахи.
— Ще одне? — перепитав він, наче недочувши.
Офіцер кивнув.
— Капрала Фільца знайшли мертвим на Замарстинові. Усе те саме: удар ножем точно в горло і виколоті очі.
Сказавши це, капітан надів на голову поліційне чако і вийшов з Дирекції. Вістович піднявся сходами, але замість свого кабінету попрямував до кабінету Шехтеля. Постукав у двері й, дочекавшись запрошення, зайшов.
На директора було