Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук
— Це збіг… Клянуся, я тут ні до чого.
— І те, що пруссаки раптом опинилися тут, у Львові, це також збіг? — Орлов перестав кричати, задихаючись від злості. — Твій шеф з A III b недопрацював. Конфіденти пана полковника Редля сьогодні помітили його і Бобровського… Ти мене одурила. Одурила! — закричав Орлов і зімкнув руки на її шиї.
— Заспокойтеся, графе, — спробував зупинити його Редль. — Лишіть її.
Однак це не допомогло. Душитель його не чув.
— Припиніть, чорт забирай! — вигукнув він тоді й спробував звільнити бідолаху з його рук.
Втім, це було марно. Той вчепився в її делікатне горло сталевою хваткою. Коли його все ж вдалося відштовхнути, жінка нерухомо звалилася додолу. Редль нахилився до неї й спробував намацати пульс. За кілька хвилин підвівся й з ненавистю подивився на Орлова.
— Ти її вбив, сучий сину, — видихнув полковник.
Той не відповів, а тільки важко дихав. Врешті злодійкувато озирнувся довкола.
— Таке трапляється, — сказав він. — Врешті-решт вона була зрадницею.
Полковник потягнувся до револьвера. Йому хотілося пристрілити виродка, вгатити в нього цілий барабан, але замість цього він лише мовчки спостерігав, як той волочить тіло до річки й опускає його у воду.
Зрештою, Орлов повернувся до авто й сперся на капот.
— Здала нас пруссакам, — знову сказав він. — Подумайте лишень… Яша зник у мене з-під носа. І врешті прусська розвідка опиняється разом з нами тут. Адже ви самі говорили, що в цьому місті, ймовірно, сам Фішер.
— З мене досить, — коротко мовив Редль і відчинив дверцята авто.
— Куди це ви зібралися?
— Ось що, пане графе, — сказав полковник. — Я погодився відслідкувати маршрут вантажу, але не давав згоди брати участь у вбивстві. Я запропонував свої послуги приватному шпигунському бюро, але не персонально вам, не «охранці». Тож ідіть ви під три чорти!
— Хочете ви цього чи ні, але бюро, про яке ви згадали, належить насправді нам. Тобто ви, дорогий полковнику, весь час були російським агентом, — відповів Орлов.
— Ви на території Австрії, — з погрозою сказав той, — і в моїх силах заткнути вам пельку.
— А ви спробуйте. Вам доведеться мене заарештувати, а під арештом я матиму вдосталь часу, аби розповісти все вашим колегам-військовим. Їм буде цікаво послухати, як начальник галицького Evidenzbüro співпрацює з потенційним ворогом.
Редль знову потягнувся до зброї.
— Так, можете мене пристрелити, — іронічно сказав Орлов. — Це, звісно, вихід. От тільки замість одного трупа будете мати два.
Кілька хвилин вони мовчали, зі злобою дивлячись на темні силуети один одного.
— Поїхали, — сказав урешті граф, — завтра до Лемберга прибуде вантаж. Візьмете свою частку і про все забудете. І про неї також…
Він кивнув у бік мертвої Шене, тіло якої майже повністю занурилось у воду.
Вранці наступного дня у зовсім іншій частині міста комісар Вістович, відвідавши спочатку лікаря, що мусив оглянути й перев’язати йому рану на плечі, під’їхав кілька зупинок трамваєм до костелу Марії Маґдалини, а звідти пройшовся пішки до кам’яниці під номером 11 на вулиці Потоцького. Обійшов її тим самим провулком, де ледь не загинув напередодні, зчепившись з Брюкнером. Підійшов до непоказних дверей, які зазвичай у таких будинках використовували слуги, аби дістатися на кухню чи в погріб, проте в помешканні колишнього оберкомісара Кронфельда ці двері були головним входом.
Вістович постукав і терпляче дочекався, доки з іншого боку йому відчинять. Немолодий високий камердинер у потертій лівреї ввічливо запитав, що потрібно вранішньому гостеві.
— Хотів би побачити господаря, — відповів комісар.
— Голосніше! — крикнув слуга, повертаючись до нього правим вухом.
— Мені потрібен пан Кронфельд! — вигукнув гість, і перелякана облізла кішка, що досі спостерігала за ним настороженими очима, шугнула кудись у сусідні зарості глоду.
— Будьте ласкаві вашу картку, — попросив камердинер і простягнув до Вістовича відкриту долоню.
— Звісно… — комісар дістав візитівку й подав старому.
— Проходьте до вітальні. Я повідомлю пана Кронфельда про ваш прихід, — сказав він, пропускаючи гостя всередину.
За дверима виявилося двоє сходів. Одні вели вниз, очевидно, справді до пивниці, інші — нагору. Цими другими слуга запросив піднятися на другий поверх, де провів гостя до просторого приміщення, облаштованого на старомодний манер, а сам пішов кликати господаря. Ця вітальня нагадала Вістовичу помешкання Ельвіри Сафронської на Личаківській, щоправда, було воно не таким занедбаним. Темно-зелені шпалери, вкриті рослинним візерунком, щільно прилягали до стін. Скло в креденсі й на стільницях акуратних журнальних столиків було ретельно протерте. На одному з них містилася шахівниця з незакінченою партією. Вістович мимоволі наблизився й оцінив шахову ситуацію. Білі мали безперечну перевагу над чорними, в них було більше фігур і вигідніша ситуація на дошці. Втім, і становище чорних не видавалося безнадійним. За уважної гри ті могли б розраховувати на нічию.
— Цікавитеся шахами, пане Вістовичу? — почувся голос господаря.
Його худорлява постать з’явилася на порозі вітальні. Кронфельд був одягнений у темно-вишневу бонжурку, під якою виднілася біла сорочка без краватки. У руках мав запалену бріарову люльку. Все виглядало на те, що в таку ранню пору гостей він не чекав.
— Граю іноді, — відповів на його питання комісар. — А хто ваш суперник?
— Мій камердинер, — мовив Кронфельд, знаком запрошуючи гостя сісти. — Чоловік, що зустрів вас сьогодні.
— Ви, мабуть, грали за білих? — поцікавився Адам Вістович.
— Ні, за чорних, — усміхнувся господар. — Як бачите, Алоїз дуже добрий шахіст. Колись він був моїм помічником. Разом ми розв’язали багато складних задач. І не тільки шахових… А ще мій слуга має одну беззаперечну чесноту: він майже глухий, і в його присутності я можу розмірковувати над своїм ходом уголос.
Услід за сказаним колишній поліціянт від душі розсміявся.
— Як ваша рана? — запитав Кронфельд і приклався до люльки. Хмаринка запашного диму на якусь мить заховала від співрозмовника його обличчя.
— Усе гаразд. Як виявилося, нічого серйозного, — відповів Вістович.
— Вам пощастило, що мали на собі плаща й маринарку з грубої тканини, — зауважив Кронфельд, — мене колись також врятував мій одяг у схожій ситуації.
— Пощастило мені тому, що нагодилися ви, — сказав комісар, — власне, я прийшов, щоб подякувати.
— Пусте. Мені, знаєте, нудно на емеритурі, тому радий, що вдалося трохи розважитися… Ви знаєте нападника?
— Так, — відповів комісар, — ба більше, заочно горлоріза знає все місто. Його підозрюють у недавніх вбивствах поліціянтів.
Обличчя Кронфельда, рясно вкрите зморшками, раптом сіпнулось і на якусь мить застигло, ставши схожим на ритуальну маску.
— Так, я читав у газетах, — промовив оберкомісар. — Отже, це він? Тоді шкода, що я не проломив йому голову… Сучий син.
Вістович усе чекав, коли Кронфельд запитає, що він сам робив учора під його