Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук
Комісар стенув плечима.
— Навряд. Не думаю, що міністр доручав убити вашого перекладача. Йому залежало тільки на тому, щоб отримати його роботу.
— Якби я знала, що це спричинить чиюсь смерть, то ніколи б навіть не взялася писати, — зі сльозами промовила Ельвіра.
— Оригінал вашого рукопису в Цюриху? — обережно запитав комісар.
Вона кивнула.
— Ви відправили Піллеру єдиний примірник?
— Так… Тож, як бачите, нічим не можу бути вам корисною. Підіть і заспокойте свого міністра. Гру закінчено.
Вістович звівся на ноги, але виходити не поспішав.
— Чи не могли б ви розповісти мені про смерть чоловіка? — промовив він, хоч розраховував радше на відмову.
Ельвіра звела на нього переляканий і здивований водночас погляд.
— Я все розповіла багато-багато років тому! — майже викрикнула жінка. — Розповіла поліціянтові, що розслідував справу. Я незаслужено відсиділа у в’язниці. Чого ви ще хочете?
Руки, обличчя й усе тіло її дрібно затряслися. Комісар зрозумів, що подальша розмова з нею марна. Та все ж одне питання він мусив поставити:
— Як звали слідчого, що розслідував смерть майора Сафронського?
— Кронфельд, — видусила вона з себе. — Оберкомісар Франц Кронфельд… Пробачте, пане Вістовичу, я мушу попросити вас піти.
— Звичайно, — чоловік попрямував до виходу, — на все добре.
Не дочекавшись відповіді, поліціянт вийшов за двері й почув, як невдовзі господиня замикає їх зсередини. Вістович вийшов знову на Личаківську і повільним кроком вирушив у бік площі Митної.
Що ж, доручення міністра він виконав, і навіть зробив це завчасно. Залишалися ще два дні, які можна було б використати, щоб удовольнити цікавість. Вістович згадував коротку розмову з Ельвірою, і йому складно було уявити її вбивцею. За роки роботи в поліції він навчився вирізняти людей, котрі здатні позбавити життя інших. Оця жінка, що самотньо живе на Личаківській, видавалась йому іншою. І якщо вона все-таки отруїла свого чоловіка, піддавшись любовному одурманенню, то йому страшенно цікаво було б знати обставини, за яких це сталося.
Справи тридцятирічної давності ще мали б досі зберігатися в Дирекції, тож відшукати матеріали про вбивство майора Сафронського він міг би ще сьогодні.
Поспіхом пообідавши у кнайпі неподалік Бернардинів, комісар повернувся на Академічну і, не заходячи до свого кабінету, рушив одразу до секретаря поліційної канцелярії, в якого мусив отримати дозвіл на роботу з архівом. Той не заперечував, лише наполіг, щоб Вістович не виносив матеріали за межі відділу. Ознайомитися з ними він міг в архівній бібліотеці.
Отримавши чималу папку з позначкою «1876 рік», він зручно вмостився за стіл і розгорнув документи. Одразу потрапив на очі заключний рапорт оберкомісара Кронфельда з нерозбірливими примітками й підписом тодішнього поліційного директора. За ним — нескінченні протоколи допитів Ельвіри Сафронської. Покази свідків і кілька портретів дійових осіб цієї драми.
— А, Вістовичу! — почув він раптом за спиною бадьорий голос.
Заглиблений у читання комісар підскочив на стільці від несподіванки. Озирнувся. Позаду нього стояв доктор Фельнер і від душі реготав.
— Даруйте… Ох, чорт забирай… Даруйте мені, комісаре, — тамуючи свій скрипучий, мов старі двері, сміх, промовляв той. — Але бачили б ви себе збоку!
— Ідіть до біса, докторе, — відмахнувся Вістович, відчуваючи, правда, що й сам починає сміятися.
Той віддихався і врешті заспокоївся.
— А що за справа перед вами? — поцікавився раптом Фельнер.
— Стара як світ. Про отруєння одного майора…
— Отруєння? Чим? — перепитав Фельнер. І в його погляді загорівся вогник професійної цікавості.
Вістович зазирнув у папери.
— Згідно рапорту, арсеном.
— Можна мені глянути?
Комісар завагався.
— Та годі вам, Вістовичу, в моїй голові більше таємниць, ніж у цьому архіві. Показуйте, що там у вас.
Він перехилився через плече комісара, одночасно насаджуючи на носа окуляри.
— Так, ага… Казимир Сафронський. Смерть внаслідок отруєння… Особа вбивці встановлена… Послухайте, Вістовичу, — раптом посерйознішав доктор.
Фельнер зняв окуляри з носа й задумливо почав гризти дужку оправи.
— Послухайте… — повторив він. — Я пам’ятаю цю справу.
— Ви пам’ятаєте справу тридцятирічної давнини? — з недовірою перепитав комісар.
— До вашого відома, комісаре, я цікавлюся не тільки трупами у своїй мертвецькій, — зауважив Фельнер, — я також мешкаю у Львові. Свого часу цей випадок наробив галасу. Ви можете перечитати газети того часу. Журналісти зчинили справжню бурю, а суспільство розділилося навпіл: одні гаряче підтримували вдову майора, інші вимагали для неї смертної кари…
— Чому? Було недостатньо доказів?
— Наскільки пригадую, арсен і справді знайшли в цукерниці на їхній кухні. Але не в залишках гербати, яку випив тоді Сафронський. І від якої начебто помер, — пояснив доктор.
— А розтин? Адже отруту можна виявити в тілі покійника, якщо вона туди потрапила.
— Можна, Вістовичу. Але це були інші часи. Знайти фахівця, що виконав би пробу Марша[88], тридцять років тому було не так просто. Минув би не один тиждень. Ми не могли стільки часу зберігати тіло й віддали його родичам на поховання.
Фельнер знітився, мовби відчував вину за недосконалість тодішньої криміналістики.
— А чому вас зацікавила ця справа? — запитав він у Вістовича.
— Поки не можу вам розповісти, докторе. Але цілком імовірно, що до цієї теми ми ще повернемось.
— Тоді, думаю, вам корисніше буде поспілкуватися з оберкомісаром Кронфельдом, — відповів той. — З тим детективом, що вів цю справу 1876 року. Зараз він вже на емеритурі.
— Маєте рацію, — згодився Вістович. — Знаєте, як його знайти?
Фельнер кивнув.
— Він мешкає неподалік від мене в кам’яниці на Потоцького[89]. Якщо хочете, я запишу вам адресу.
— Так, будь ласка.
Вістович розгорнув і простягнув йому свій блокнот.
Коли вони попрощалися, була майже шоста. Комісар вийшов з канцелярії і, трохи подумавши, попрямував у бік вулиці Потоцького. Він ще не знав, чи навідає сьогодні колишнього оберкомісара, але хотілося пройтися, тож чому б заодно й не перевірити адресу, яку записав Фельнер.
Як і вранці, Вістович минув Марійську площу, але оскільки Пасаж Міколяша вже було зачинено, рушив вулицею Коперника вгору до костелу Марії Магдалини. Тут зупинився й трохи віддихався. Вулиця Потоцького збігала далі вниз. По обидва боки давні кам’яниці чергувалися з новими. Деякі старі будинки вже були напівзруйновані, а нові — недобудовані.
Перепочивши, Вістович рушив донизу й за кілька хвилин зупинився біля кам’яниці під номером 11. Саме тут, як свідчив доктор, проживав Кронфельд. Кам’яниця була старою, але ще міцно трималася фундаменту. Двері, проте, було зачинено зсередини, а вікна на двох поверхах затягнуто шторами.
Комісар відчув, як його охоплює інтерес. Старому поліціянтові зараз вже за шістдесят. Отже, потрапивши в його дім, він міг би певним чином зазирнути й у своє майбутнє.
Кам’яницю