Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук
— А, комісаре… Чув, що ви ледь не вбили цього виродка Брюкнера. Боже, ви були за крок від того, щоб позбавити нас цієї виразки в дупі, — промовив Шехтель замість привітання. — Вам треба краще стріляти, Вістовичу, їй-Богу.
— Хочу зазначити, що стріляв я з доволі незручного положення і до того ж був на той момент поранений, — сказав комісар.
Чути таке зауваження вдруге було вже занадто.
Шехтель махнув рукою.
— Гаразд, не зважайте. Не хотів вас образити. Сьогодні сталося ще одне вбивство. Ви знаєте? Схоже, цей психопат, зіткнувшись з вами, потім вимістив усю злість на першому-ліпшому поліціянтові, якого надибав…
Директор підвівся й підійшов до вікна.
— Ви вже завершили ту ідіотську справу з рукописом? — запитав він.
— Ще ні.
— Курва! Вістовичу, то завершуйте! — вибухнув Шехтель. — Завершуйте до бісової матері й беріться разом зі мною за цього маніяка! Інакше він нас усіх переріже, як телят на бійні.
— Власне, щоб завершити, мені потрібен від вас один документ.
— Який ще документ до ясної холери?
— Дозвіл на ексгумацію.
Шехтель оторопів.
— Що? Збираєтесь ритися в могилах?
— Аби поставити крапку у справі отруєння майора Сафронського, мені потрібно, щоб Фельнер виконав деякі хімічні дослідження.
— Не пригадую, щоб міністр просив вас наново розслідувати цю справу, комісаре. Вам наказано було просто знайти той сраний рукопис і його авторку!
Вістович змовчав.
— Ви мене чуєте, комісаре? Чи я розмовляю сам із собою, курва?! — директор перейшов на крик.
— Пане директоре, з відведеного терміну в мене залишився тільки один день. Тож не пізніше, ніж завтра я почну допомагати з цими вбивствами. Але сьогодні прошу допомогти мені, — якомога спокійніше сказав Вістович.
Якусь хвилину Шехтель дивився на нього своїми запаленими очима, а потім рвучко підійшов до столу й, зігнувшись над ним, виписав комісару необхідний документ.
— Дідько з вами, — гаркнув він, ставлячи підпис.
Потім знову відвернувся до вікна, не дивлячись більше на підлеглого.
Вийшовши з його кабінету, Вістович найперше зателефонував Фельнеру на Пекарську і повідомив, аби той готувався досліджувати кістки убитого Сафронського.
— Що ви маєте на увазі під «дослідженням», комісаре? — запитав той, перекрикаючи свисти й хрипіння в слухавці.
— Дізнайтеся, чи є в кістках арсен.
— Впевнений, що нема, — відповів Фельнер.
— Чому?
— Навряд чи доза отрути була такою великою, щоб осісти в кістках.
— І все ж спробуйте. Ексгумація відбудеться ще сьогодні.
— Я вас ненавиджу, Вістовичу, — зітхнув той. — Але гаразд… І, до речі, нехай ніхто з поліції не пхається на цвинтар. Ваші бовдури можуть навіть мертвому нашкодити. Все зробить Бюро судової медицини. Врешті-решт ця справа досі моя…
Вони попрощались, і комісар, втішений, що Фельнер позбавив його організаційної тяганини, хутко вийшов з Дирекції й подався до трамвайної зупинки. Як і кілька днів тому, йому знову потрібен був маршрут «Z». Вже на вулиці його наздогнав черговий, вручивши запечатаний конверт.
— Від кого? — запитав комісар.
Той стенув плечима.
— Просунули під двері, — сказав він і повернувся на свій пост.
Записку Вістович прочитав уже в трамваї, прямуючи до Підзамчого. Текст був лаконічний і без підпису: «Сьогодні о 7-й вечора. Вугільний склад на Замарстинові. Отримаєш свого маніяка».
Комісар одразу зрозумів, про який склад ідеться. Залізниця Карла Людвіґа[94], до того, як її поглинув транспортний державний монополіст, зберігала там вугілля для своїх локомотивів. Місце давно пустувало, оскільки нова компанія перепланувала маршрути сполучень, і локомотиви тепер доцільніше було завантажувати вугіллям в інших місцях.
Важко було збагнути, хто міг написати йому цю записку. Вістович не займався цією справою. Отже, або автор помилився, або вирішив з ним зіграти в якусь дурнувату гру. Зрештою, поліція дуже часто отримувала схожі анонімні листи. Декотрі були абсурдними й мали на меті розіграти слідчих, але частина з них іноді виявлялася корисною. Тому ігнорувати їх заборонялося.
Діставшись Підзамчого, комісар швидким кроком дійшов до помешкання Самковського. Це була невелика квартира в офіцині з кривими потрісканими стінами і ненадійними дверима. Ад’юнкт, утім, дорожив нею, бо оплату господиня брала більш ніж помірну. Постоялець відчинив комісару, поставши перед ним заспаний і неголений.
— Хто стежить замість вас за тим місцем, що я просив? — найперше запитав Вістович.
— Мій брат Ігнацій, — відповів той хриплим від сну голосом.
— Хіба він не в Дрогобичі?
— Приїхав мене відвідати, — пояснив Самковський, пропускаючи шефа всередину. — Мріє колись піти в поліцію, то що ж… Нехай звикає.
Житло ад’юнкта всередині було таким же понурим, як і ззовні. Брудна підлога, ненадійні старезні меблі й вицвілі стіни.
— Ніколи не думали переїхати? — поцікавився комісар, обережно сідаючи на скрипучий табурет.
— Якщо підвищать, то подумаю, — відповів Самковський, вмиваючись над старою мидницею.
— Прийшов лист із Дирекції, — витираючи обличчя рушником, додав ад’юнкт. — Повідомляється, що мене відновили на службі…
Голос його трохи здригнувся, і Вістович зрозумів, що так прозвучала вдячність.
— Підвищення якраз не обіцяють, — зазначив він, — але ви знаєте Шехтеля. Поверещить трохи й охолоне.
Самковський кивнув, надягнув окуляри й витягнув з шухляди списаний згори донизу аркуш паперу.
— Ось усе за дві доби, шефе, — сказав він. — Крім того, я дізнався у сторожа, які вантажі прибудуть сьогодні вночі на вантажний склад: о восьмій вечора зерно, о пів до одинадцятої — деревина з Ворохти і близько дванадцятої — бориславська сіль.
— Цікаво, що з цього потрібно Редлю? — вихопилось у Вістовича.
— Ви про полковника? — перепитав ад’юнкт. — Я помітив його кілька разів. Гляньте в список…
— Так, бачу. «Обійшов склад уздовж колії. Перевірив усі ворота… Озирався. Поводився обережно». — За три години до нього був ще кремезний пан і дві дами, — додав ад’юнкт, намазуючи обличчя піною й беручи до рук бритву.
— Фішер, Клавдія і Маґда… — промовив комісар. — Виглядає на те, що цей вантаж однаково потрібен і тим, і тим.
— Виходить, ви всіх знаєте? — Самковський кривлявся перед дзеркалом, намагаючись якнайкраще зголити щетину, й від того слова його звучали дещо спотворено.
— Мені знадобиться сьогодні ваша допомога, — замість відповіді промовив комісар.
— Звісно, шефе, — з готовністю відповів той.
— О сьомій мусимо бути з вами на вугільному складі Карла-Людвіґа. Візьміть револьвер.
— Це той закинутий гадючник?
Вістович кивнув.
— Побачимо, які там повзають гади.
Ввечері обидва прибули на місце вчасно. Вістович мав при собі дві яскраві нафтові лампи з чималими лінзами, що в десяток