Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук

І справді, зовні почулися звуки пострілів і гучні прокльони російською. 

— Капрал Муравський вже про все подбав, — ​мовив ад’юнкт і рушив до воріт. 

Якийсь час усі присутні схилилися над Редлем. Тому пощастило — ​рана виявилася легкою, хоч і болючою. Солдатам було наказано негайно доставити полковника до лікарні. 

Коли вони вийшли, обережно несучи пораненого офіцера, в приміщенні запанувала тиша. У цій тиші з кабіни вибрався нарешті машиніст і поспіхом вибіг за ворота. 

— Пане Вайсманне, — ​озвався врешті майор, звертаючись до нерухомої постаті в кутку, — ​чи могли б ви перевірити вантаж у вагоні? 

— Звісно, — ​відповів ювелір і з дивовижною спритністю заліз нагору. 

Кілька хвилин він шурхотів усередині, залишаючись невидимим для решти, а потім його розчервоніле обличчя знову з’явилося над бортом вагона. 

— Все тут! — ​схвильовано вигукнув він, а потім підняв руку, в якій тримав чималий золотий злиток. — ​Багатство Бобровського тут! 

— Не галасуйте, пане Вайсманне, — ​заспокоїв його майор. — ​Усе треба зробити спокійно і з холодною головою. 

— Ваша правда, пане Фішере, — ​погодився ювелір, хоча тремтіння у голосі в нього не зникло. — ​Будьте ласкаві, подайте сюди мій саквояж. 

Майор виконав прохання, і Вайсманн дістав з нього рахівницю й чималий бухгалтерський журнал. 

— Зробити що? — ​запитав комісар. 

— Бачте, Вістовичу, пан Яків Бобровський, власник скарбу, в обмін на свою безпеку, прусський паспорт і нове життя доручив нам розпорядитися його багатством на свій розсуд. Точніше так, аби воно послужило усім на благо. 

— Це ж як? 

— Зараз побачите… 

Фішер роззирнувся. За кілька метрів від них стояли Клавдія і Маґда. Самковський ще не повернувся. Більше тут нікого не було. 

— Яких ви зазнали витрат, пане комісаре? Маю на увазі, допомагаючи сьогодні Третьому відділу? — ​запитав майор. 

— Четверо поліціянтів і капрал, що ними командував, ризикували життям, арештовуючи Орлова й Грумма. Вони заслуговують на компенсацію. 

— Отже… — ​промовив угорі Вайсманн, пересуваючи кісточки рахівниці. — ​По п’ятсот крон поліціянтам і сімсот капралу. Слухаю далі. 

— Мій помічник, ад’юнкт Самковський, також заслуговує на винагороду. 

— Тисяча крон пану Самковському. 

— Це все. 

— А вам, комісаре? — ​запитав його Фішер. 

— Коли-небудь у Берліні я потребуватиму допомоги, — ​сказав після паузи Вістович. — ​Отоді й нагадаю про борг. Від прусських грошей у мене поки що самі неприємності… 

Майор хмикнув, але ствердно кивнув. 

— Куди ви відправите решту цього скарбу? — ​поцікавився комісар. 

— Третину повернемо Бобровському, — ​відповів Фішер. — ​А все інше піде в Росію, як і хотів Орлов. 

— Ви жартуєте? 

— Ні, комісаре. Хіба до жартів, коли у вагоні золота й коштовностей майже на сімдесят мільйонів марок? Орлов хотів, щоб гроші прибрав до рук петербурзький Генштаб. Ми ж вкладемо їх у російську революцію. Ось тут, — ​він вказав на вагон, — ​гонорари усіх їхніх гапонів та ульянових, що, як інженерна вибухівка, підривають Росію зсередини. 

— Сімдесят мільйонів? — ​не повірив Вістович. — ​Це ж гігантська сума! 

Фішер скривив посмішку. 

— Саме стільки, пане Вістовичу, коштують кілька годин ведення війни. І завдання нашої розвідки — ​щоб Росія її програла. Ще до початку, до першого пострілу. Повірте, вся Європа зітхне з полегшенням… 

VIII 

Лемберг 

У ресторації Вільгельма Вебера на вулиці Ґродзицьких[96] зазвичай збиралися поціновувачі добрих райнських вин. Сюди їх кожні два місяці постачали прямісінько з Пфальцу разом із добірними сортами німецького сиру. Влітку ж, у спекотні дні, кожен охочий міг замовити собі глек прохолодного Apfelwein[97], доставленого з Гессена у велетенських дубових діжках, які, втім, порожніли менше ніж за тиждень. 

Вістович зайшов досередини й вмостився за вільний столик біля вікна. Звідси виднівся ріг вулиці, що далі переходила у площу Стрілецьку[98]. З цією площею у комісара були пов’язані чи не найгірші спогади за всю його поліційну кар’єру. Приблизно в цю саму весняну пору чотири роки тому там відбувся мітинг робітників, який очолили галицькі соціалісти. Звісна річ, на площу стягнули ледь не всю львівську поліцію, якій доручили стежити за порядком і, не вагаючись, арештовувати тих, що закликатимуть до радикальних дій. Крім того, неподалік, на Старому Ринку, стояла рота піхотинців ц. і к. полку «Барон фон Георґі»[99], яка, за необхідності, мусила допомогти поліціянтам. 

Втім, очільник мітингарів Семен Вітик[100], сам заспокоював гарячі голови і вже за дві години наказав усім розійтися. Вістович зітхнув із полегшенням. Попри те що це була найбільша демонстрація галицьких робітників за останній рік, тут вперше не прозвучало жодного заклику до повалення буржуазно-поліційної влади, а присутні, хоча й дискутували голосно й гаряче, втім, робили це без жодного злостивого азарту й ненависті в очах. «Можливо, вплинула добра весняна погода, — ​подумалося комісару, — ​а може, ці ліваки й справді не такі кровожерливі, якими здавалися раніше». 

Раптом зі сторони монастиря бенедиктинок почулися голосні вигуки. Потім розбилося скло — чи то віконне, чи то пляшкове. Вістович, що разом із Самковським та ще п’ятьма поліціянтами стояли неподалік, на вулиці Костельній[101], одразу кинулись туди. Як виявилося, хтось із гурту робітників, проходячи повз піхотинців на Старому Ринку, не зміг минути їх спокійно й зачепив тих образливим словом. Дійшло до штовханини, і солдати відтіснили їх назад на площу. Поліціянти наспіли якраз у той момент, коли мітингарі почали жбурляти в піхотинців каміння, а ті відповіли залпом гвинтівок. Бійки, стрілянина й арешти тривали до кінця дня. Під вечір нарахували п’ятьох убитих і кілька десятків поранених. Причому жоден солдат чи поліціянт не постраждав. На цьому факті особливо наголошували наступного дня усі ліві газети, а через місяць — ​адвокати жертв у суді. Вирок видався м’яким навіть поліціянтам, які, ясна річ, свідчили на користь військових. Капітана, що командував піхотинцями, відправили на неспокійні Балкани, а солдатів покарали двома тижнями гауптвахти. 

Вістович відігнав від себе неприємні спогади й подивився на годинник. Майже четверта по полудню. Невдовзі сюди мали прийти Самковський і доктор Фельнер, що, власне, й призначив їм тут зустріч. 

Наблизився кельнер і люб’язно запитав гостя, чого той бажає. Комісар замовив п’ятирічний Spätburgunder[102]. Якщо він вже в ресторації Вебера, то варто пити вино, яке у Львові знайдеш тільки тут. 

Йому раптом подумалося, що десь о цій порі з Головного двірця відправляється той самий експрес, яким він повернувся кілька днів тому зі Швейцарії. Навряд чи Фішер, Клавдія, Маґда, Вайсманн і той росіянин Бобровський вирішили затриматися