Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук
— Я знайшла школу для тієї дівчинки, Ляни, — сказала Бейла. — З осені може навчатися.
Вістович сердечно їй подякував.
— Я попросив постерункових, щоб навідувались у будинок, де вона мешкає, — додав комісар. — І раз на місяць виводили її горе-батька на задвірок, щоб нам’яти боки. Так, аби йому навіть на думку не спадало лупцювати когось у домі.
Бейла відвернулася.
— Не люблю я цю твою методу, Адаме, — промовила жінка, спостерігаючи, як на вулиці один за одним спалахували електричні ліхтарі.
— Іншої не існує, — відповів комісар, — як не існує навіть закону, що дозволить мені заарештувати цього типа й кинути за ґрати.
Вони трохи помовчали, і Вістович не зводив погляду з її тендітної темної постаті, що тримала в руках теплу чашку. Для нього Бейла зараз була уособленням спокою і затишку.
— Можеш курити, якщо хочеш, — озвалася вона.
Він підвівся і відчинив оберлюфт на вікні. Дістав цигарку й підпалив її запальничкою. З насолодою затягнувся димом. Цього йому справді не вистачало для цілковитої гармонії.
— А про що ти говорив із міністром? — почув він запитання Бейли.
— Колись він мав любовний зв’язок з однією тутешньою пані, заміжньою за офіцером, — трохи повагавшись, почав розповідь комісар. З одного боку, він виказував делікатні факти слідства, про які не знали навіть Самковський і Фельнер, а з іншого — Бейла була єдиною, кому він довіряв навіть більше, ніж собі. Невдовзі офіцер помер від отруєння. Підозра впала на його вдову. А міністр, замість підтримати її, втік до Відня. Його коханка відбула термін у в’язниці. Повернувшись, вона помстилася у доволі вишуканий спосіб. Написала еротичний роман під назвою «Розпусний міністр». Про їхній зв’язок.
— Ти говориш про Ельвіру Сапфо? — запитала Бейла.
— Звідки ти знаєш? — від подиву комісар подавився димом і мусив якусь мить відкашлятись.
— У мене є примірник її роману. Встигла купити, перш ніж поліція вилучила весь наклад із книгарень. Доволі непогано написано, мушу зізнатись… Але продовжуй! Це перше твоє розслідування, яке мені до вподоби.
— Сьогодні вранці з’ясував, що майор Сафронський, чоловік цієї Сапфо, насправді живий. Принаймні ніхто його не труїв.
— Який жах! — не стрималася Бейла. — Бідолашна Сапфо! Усі в’язничні жахи пережила абсолютно незаслужено…
— Аби ти ще більше її пошкодувала, додам, що на її плечі звалилися всі його борги… Втім, важливо не це. Убивства поліціянтів, про які ти, безумовно, знаєш з газет, стаються за кілька днів перед приїздом міністра. Так, ніби хтось вирішив покарати всю поліційну структуру: від низів до верхів, від постерункових і унтерофіцерів до…
— До міністра?
— Саме так. Тільки фон Шпрегорф поки що живий.
— І ти думаєш, що вбивця — цей майор, якого вважали мертвим?
— Поки що це головна моя версія.
Комісар загасив недопалок і закурив знову. З вулиці потягнуло холодом, але Вістович, хоча й був у самій сорочці, його не відчував. Бейла щільніше загорнулася в ковдру.
— А міг він повернутися до дружини? — раптом сказала вона.
— Хто? Сафронський? Навряд…
— Чому ж?
— По-перше, тому що Ельвіра не пустила б його навіть на поріг. Адже саме через нього вона втрапила до в’язниці.
— Гадаю, Сапфо звинувачує в цьому не його, а міністра, свого колишнього коханця. З чоловіком її зв’язує інше відчуття.
— Яке ж?
— Відчуття вини. Вона колись його зрадила і тепер, щоб спокутувати свій вчинок, дбає про нього, переховуючи від світу. Адже вона не лише дружина, але й католичка…
Комісар відійшов від вікна й почав міряти кроками темну кімнату.
— Хтозна, може, ти й маєш рацію, — сказав він за якийсь час. — Коли я прийшов у її помешкання, Ельвіра сказала, що відпустила служницю, але ж зрозуміло, що ніякої служниці в неї немає… Вона живе надзвичайно скромно й мусить сама займатися домашніми справами. А втім, біля столика стояло два крісла, а в креденсі кавник з двома філіжанками, мовби вранішню каву вона п’є з кимось, а не сама.
— Якщо хочете знати щось про жіночі таємниці, комісаре Вістовичу, то й запитувати слід жінку! Чоловік у нашому світі, як сліпець серед лісу, — підсумувала Бейла.
Тим часом Вістович увімкнув світильник і дістав з шухляди листок паперу й перову ручку «Watermann».
— Пробачиш мені, якщо я відволічуся на кілька хвилин? — запитав він Бейлу.
— Гаразд, але я в цей час роздягатимусь…
Він усміхнувся. Як сильно, виявляється, потребував її присутності й жартів.
— А що ти писатимеш? — запитала вона.
— Панегірик на честь одного видатного слідчого з минулої епохи. Сей достойний муж зветься оберкомісар Франц Кронфельд…
«Достойний муж» наступного дня ще до полудня увірвався в кабінет Вістовича й жбурнув листа йому на стіл.
— Що ви собі дозволяєте, комісаре? — вигукнув він.
Щоки його тремтіли від злості. Очі, вочевидь, палали, проте були сховані за темними окулярами. Одягнений Кронфельд був у довгий плащ і старомодний капелюх. На руках мав шкіряні рукавиці. Самковський схопився з-за свого столу й виструнчився. Вістович же тільки підняв очі.
— Доброго ранку, Herr Oberkommissar, — привітався він, — бачу ви отримали моє послання. Схоже, ц. к. Дирекції пошти працює відмінно.
— Що ви хотіли сказати, повідомляючи мені про воскресіння Лазаря, якого я, з ваших слів, замкнув особисто в склепі? — процідив той крізь зуби.
— Що одне з ваших найгучніших розслідувань не варте й мишачого лайна! — Вістович тепер і сам підвівся й сперся кулаками на стіл.
— У мої часи, комісаре, я мав би право викликати вас на поєдинок, — промовив Кронфельд, — пояснюйте, чорт забирай, що ви маєте на увазі.
— Майор Сафронський не помер від отруєння. Найпевніше, він досі живий. Через вас у в’язницю потрапила невинна жінка.
Запала мовчанка. Вістович не міг бачити погляду оберкомісара, але здогадувався, що в його очах, якби не темні окуляри, можна було б прочитати одночасно розгубленість і зранене самолюбство.
— Вимагаю доказів, — прохрипів він.
— Ми з Самковським збиралися якраз навідати пані Сафронську в її помешканні на Личаківській. Можете поїхати з нами, — запропонував комісар.
— Навіщо?
— Перевіримо, чи він не там. У мене є певні підозри щодо нього.
Не кажучи ні слова, Кронфельд вийшов з кабінету, проте коли комісар і ад’юнкт спустилися вниз, то побачили, що він їх чекав.
Дорога зайняла небагато часу, впродовж якого жоден не промовив ані слова.
Перш ніж постукати у знайомі двері, Вістович крадькома глянув на поліційного емерита. Той мав незворушний і навіть байдужий вигляд, мовби збирався зайти не в помешкання особи, якій зруйнував колись життя, а в крамницю з яким-небудь дріб’язком, необхідним для дому.
Чекати, доки