Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук
— Що ви цим хочете сказати?
— Що Сафронський, найпевніше, щасливо дожив до наших днів.
Слова комісара, сказані упівголоса, прогриміли, мов грім. Самковський і Фельнер зблідли так, ніби скелет на столі раптом почав рухатись.
— Тобто його смерть була інсценізацією? — перепитав ад’юнкт.
— Я в цьому переконаний.
— Але хто розіграв цю комедію?
— Він сам. Як розповів мені оберкомісар Кронфельд, той, що вів цю справу, в майора були велетенські борги. Тож лишалося або зникнути, або гнити у в’язниці. У випадку смерті боржника закон стає поблажливішим до його родичів, що переймають боргові зобов’язання. Цим Сафронський і скористався. Його вдова, схоже, продала всі коштовності й дорогі меблі, які мала, розрахувавшись таким чином з усіма кредитними спілками. Хоч, може, й не сповна, і борги цього живого мерця досі висять над нею, мов Дамоклів меч…
— Якщо майор і справді не помер, то де він зараз? — промовив доктор.
— А ось це і я хотів би знати, — сказав Вістович.
Була вже шоста, й чоловіки, не допивши свого вина, розійшлися. Вістович вирішив не брати фіакра. Хотілося пройтися майже безлюдною вулицею до середмістя, щоб думки краще повкладалися в голові. Його роздуми перервав гучний дзвін на вежі Бернардинського монастиря. Вірних скликали на вечірню месу. Мовби здивувавшись тому, як швидко він опинився в цій частині міста, комісар роззирнувся й пришвидшив крок. Перетнув Валову й через Галицьку швидко вийшов на Ринок. За кілька хвилин комісар уже був у своєму помешканні на Вірменській.
Всередині він довго не затримався. Знайшов рукопис, який у поїзді йому читала Маґда, поклав його у портфель і, замкнувши двері, знову вийшов на вулицю. Спогади про цю жінку знову нестерпно обпекли, тому думка, що сьогодні він позбудеться нарешті цих паперів, по-своєму тішила.
На рецепції готелю «Метрополь» він попросив повідомити про свій візит постояльця на прізвище фон Шпрегорф, а сам вмостився за столиком у вестибюлі й попросив кельнера принести йому гербати, яблучного штруделя і чарку коньяку. Комісару здавалося, що міністр буде спускатися довго, зрештою, невідомо, чи він у цей час перебуває в номері, можливо, його ще шукатимуть, а тому часу, аби так-сяк перебити голод, у нього буде достатньо. Втім, як не прикро, але вже за десять хвилин Вістович почув за своїм лівим плечем його тріскучий голос:
— Bon Appétit, пане комісаре!
Поліціянт був змушений поспіхом прожувати кавалок штруделя й ковтнути його, ледь при цьому не вдавившись. Постоялець і гість потиснули руки. Тоді фон Шпрегорф знаком попросив кельнера принести йому такий же коньяк, що мав перед собою Вістович.
— Тут можна вільно говорити? — запитав комісар.
Міністр кивнув.
— За десять хвилин прийде піаніст, тож будьте певні, нас ніхто не підслухає. Рецепціоніст і кельнер тут порядні й не підслуховують. За три дні я в цьому переконався.
— Сьогодні останній день з відведеного мені терміну, тож я мушу відзвітуватись перед вами, — почав Вістович. — Новини у мене для вас переважно хороші.
— Зізнаюся, я вже думав, що у вас нічого не вийшло, — усміхнувшись, сказав міністр, — радий, що помилився.
Вони закурили й дочекалися, доки офіціант принесе фон Шпрегорфу замовлення.
— Почну з того, що єдиний примірник рукопису італійською в мене. І я готовий передати його вам, — сказав комісар і витягнув папери з портфеля.
— Жартуєте? — зрадів міністр. — Повірити не можу… А як щодо оригіналу?
— Оригінал в єдиному екземплярі зберігається в Цюриху. У мене є адреса.
— Чудово! — похвалив фон Шпрегорф. — Шкода тільки, що Цюрих так далеко… Ви бачились із Сапфо?
Комісар кивнув.
— І як вона?
— Не сказав би, що добре. Живе без особливої розкоші.
Фон Шпрегорф відвів погляд і спрямував його у свій коньяк. Тим часом у вестибюлі почулися звуки рояля. Піаніст і справді почав роботу рівно о сьомій.
— Третій день його слухаю, — сказав міністр. — Блискучий виконавець і до того ж з прекрасним репертуаром.
— Є ще одна річ, яку ви мусите знати, — продовжив Вістович, не підтримавши його теми. — Чоловік пані Сафронської, найпевніше, живий.
Фон Шрегорф вирячився так, що очі його, здавалось, от‑от опиняться на лобі.
— Що ви таке кажете?
— У мене є докази, з якими я принагідно вас ознайомлю.
— Авжеж, чорт забирай!
— Майор інсценував свою смерть, щоб позбутися боргів, у які заліз по самі вуха. Обставини сприяли: ходили чутки про ваш роман із його дружиною. Отже, всі підозри впали одразу на Ельвіру. Мовляв, осліплена коханням, спровадила на той світ чоловіка… Сафронський таким чином помстився їй і позбувся кредиторів. Одним каменем поцілив двох птахів.
— І де він тепер?
— Цього я ще не знаю. Але в мене є підстави підозрювати, що помститися він хотів не лише їй, але й вам і всій поліції, яку ви представляєте. Доки ви, пане міністре, були у Відні, помста видавалася неможливою. Аж ось повідомляється про ваш візит до Лемберга.
— Хочете сказати, що недавні вбивства поліціянтів — це його рук справа і мені слід остерігатися? — перепитав фон Шпрегорф.
— Радше вам слід якнайшвидше покинути наше місто, — уточнив Вістович, — така моя порада. Бо надто дивно вже дії маніяка фактично збіглися в часі з вашим тут перебуванням.
— Я збирався виїхати вранці.
— Правильне рішення.
— Але тепер залишусь надовше. Якщо йому потрібен я, то міністр поліції не тікатиме.
Фон Шпрегорф підвівся. Вістович також.
— Шукайте його, — сказав міністр. — Якщо буде потрібна моя допомога, зв’яжіться зі мною через тутешню рецепцію.
Залишивши на столі гроші за випивку, він рушив до сходів і піднявся ними нагору. Тепер комісар міг спокійно доїсти свій штрудель. Щоправда, той смакував йому вже значно менше.
За чверть години Вістович неохоче поплентався додому. З одного боку, втома пробирала його до самих кісток й хотілося виспатись як слід, а з іншого — помешкання в цю пору було сирим і порожнім.
Саме тому вечірній візит Бейли став для нього спасінням від самотньої нудьги. Побачивши її на порозі з акуратним кошичком в руках, у який складають зазвичай наїдки для посиденьок на природі, комісар засяяв від щастя і, щойно повісивши її пальто й капелюшок на металевий вішак, заходився розпалювати дрова в п’єцу.
Жінка критично роззирнулася.
— У тебе знову безлад, — сказала вона з докором.
Після цього розпакувала кошик. На столі з’явились кармонадлі з гірчицею і салатою, свіжий хліб, сир і шматок вудженини.
Вістович промовисто ковтнув слину й приніс із кухні посуд. Переклав усе з пакунків на тарілки.
— Отже, я правильно здогадувалася. Ти не вечеряв, — засміялась гостя.
— З’їв штруделя, розмовляючи з міністром поліції.
— Маєш талант добирати товариство.
Обоє засміялися. Після вечері, не запалюючи світла, пили трав’яну гербату. Вістович