Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук

— У Полтві знайшли тіло співачки, котра в ніч смерті мала тут виступ. Свідки вказали на цього Орлова, якого ми арештували на Замарстинові разом із Груммом. Тож розслідування було коротким. 

— Ми з вами щасливці, Самковський, — ​усміхнувся Вістович. — ​Вдалося відновити справедливість у справі тридцятирічної давнини, допомогти прусській розвідці відправити в Росію золото, за яке там зроблять переворот, замкнути двох російських шпигів, один з яких на додачу ще й убивця, але маніяк, що розгулює в нас під носом і хтозна, може, навіть випиває у цій кнайпі, досі на волі. 

Комісар важко зітхнув і додав слово, яке найкраще пасувало зараз його настрою: 

— Курва… 

Підійшов кельнер, і чоловіки замовили по гальбі пива й карафку горілки. Заїдати вирішили печеною гускою, квасною капустою, гуцульською бринзою і хлібом зі шкварками. Було зрозуміло, що ці двоє залишаться тут надовго. 

Вістович і Самковський справді не поспішали. Наповнивши чарки оковитою, поліціянти одним духом їх спорожнили, приклалися до пива, а потім з апетитом вгризлися зубами в запашний хліб, на якому спочивали соковиті шкварки. Після цього кожен узяв по кавалку солоної бринзи, що розсипалася в роті на сотні дрібних шматочків, провокуючи рецептори на новий ковток чудової львівської горілки. 

— Чому директор так швидко закрив справу? — ​запитав Самковський, відправляючи виделкою до писка жмут капусти. 

— Бо сподівався, що міністр оцінить ефективність поліції під його шефством, — ​відповів комісар, вдруге наповнюючи їхні чарки. 

— Здається, фон Шпрегорф мав його в дупі, — ​хмикнув Самковський. 

— Точне зауваження, пане ад’юнкте, — ​похвалив Вістович. 

— Дякую, шефе! Antoni Samkowski, melduje się na rozkaz[103], — ​жартівливо відповів його підлеглий. 

— Наказую випити чарку. Негайно! 

— Tak jest![104]

Шеф і підлеглий перехилили по другій, запивши оковиту пивом. Слідом за ним відправили до шлунків нову порцію хліба, шкварок, бринзи і капусти. 

Після п’ятої чарки кельнер приніс їм розкішну печену птицю, яку в цілому Львові подавали тільки в «Мінотаврі». Обоє, мов за сигналом, відламали собі по гусячому стегенцю й, зачерпнувши ножем гірчицю, рівненько покрили нею золотисту шкірку, яка досі шипіла розпеченим тлущем, оскільки заледве п’ять хвилин тому страву дістали з печі. Чоловіки випили знову й вгризлися в м’ясо. 

Непомітно наблизилася північ, але обоє й не думали завершувати свого бенкету. 

— О дванадцятій кнайпа зачиняється, — ​промовив комісар, — ​але ще є клуб унизу. Таємний клуб, не для всіх. 

— Знаю, шефе, — ​кивнув Самковський, — ​колись ми там заарештували одного збоченця. 

— Скоро в Лемберзі не залишиться місць, де ми не арештовували збоченців і маніяків, Самковський, — ​підводячись, сказав Вістович. 

Він підійшов до кельнера й промовив йому кілька слів. Той кивнув і провів їх сходами вниз. У той час як заклад нагорі зачинявся, унизу розваги лише починалися. 

М’яке червоне світло розливалося між столиками й виплескувалось на кам’яні стіни. Кельнерки в шкіряних комбінаціях походжали між клієнтами, приносячи їм випивку, солодощі, розкурюючи для них опіум і гашиш. За окрему плату вони робили це наголяса, а за достатньо грубі гроші віддавалися замовнику в поближніх ложах, зроблених у стіні й закритих від решти очей ширмами. Декотрі кельнерки мали при собі батоги, призначені для тих, кому подобалися втіхи, перемішані з болем. У ніші навпроти входу було облаштовано естраду, де серед хмари диму готувалися до виступу музиканти й співачка, одягнена в костюм Клеопатри. 

— Ви тут часто буваєте, шефе? — ​запитав Самковський, що вже двічі був змушений протерти окуляри, запотілі чи то від його власних алкогольних випарів, чи то від хвилювання. 

— Тільки якщо треба обмізкувати як слід яку-небудь справу, — ​відповів комісар. 

— Отже, часто, — ​з усміхом підсумував ад’юнкт, і тієї ж миті спокуслива кельнерка спіймала його за краватку й підтягнула до себе. За кілька секунд молодий поліціянт був змушений протирати свої окуляри втретє. 

Вістович невдовзі втратив його з виду й сів за столик, спершись спиною на стіну. Дістав з кишені портсигар і витягнув звідти останню цигарку. Закурив, дослухаючись до перших звуків музики. Невдовзі сталося те, чого він чекав: на його колінах вмостилася гарненька чорнявка й, поклавши руки йому на плечі, звабливо вигнулась. 

— Роздягнутися? — ​прошепотіла вона йому на вухо. 

Комісар кивнув. Тоді вона зісковзнула з його колін і граційно стягнула з себе шкіряну комбінацію. Вістович окинув поглядом її тіло. Жінка мала прегарне тіло: широкі стегна, плаский живіт і великі важкі груди. Він дістав гаманця, витягнув звідти кілька купюр і простягнув їй. 

— Принести тобі чогось? — ​запитала кельнерка. 

— Склянку бурбону й цигарки. І собі візьми чогось. 

Вона зникла на якийсь час, а коли з’явилася, то погляд її палав, наче ватра серед темної ночі. Подала йому випивку і вклала до кишені пачку німецьких «Eckstein». Собі, схоже, вона взяла порцію морфіну. 

— Як ми це зробимо? — ​запитала кельнерка, знову вмощуючись у нього на колінах. 

Замість відповіді він вдихнув запах її шкіри й провів долонями по пругких грудях. Ніщо так його не надихало й ніщо не додавало стільки сил, як гарне жіноче тіло. Вона застогнала й потягнулася до нього поцілунком. В останню мить Вістович її стримав, заглибившись поглядом у її очі, в яких усе ще блискотів червоний морфіновий вогонь. Вони були мовби дзеркало, в якому комісар бачив своє відображення. Можливо, воно залишиться там навіть тоді, коли він звідси піде. 

— Що сталося? — ​запитала кельнерка. 

— Завдяки тобі я щойно розв’язав одну складну задачу, — ​сказав комісар. 

— Ти математик? — ​засміялася вона. 

— У певному сенсі, так. 

Вістович провів ніжно руками по її гладенькій спині, мандруючи руками від плечей до стану й потім знову вгору. 

— Тут є телефонічний апарат? — ​запитав він несподівано. 

Кельнерка розчаровано всміхнулася, підвелася й вказала руками на сходи. 

— Біля охоронця. 

Клієнт випив бурбон, поцілував її наостанок і рушив сходами нагору. 

Доктор Фельнер не відразу взяв слухавку. Комісарові довелося тричі набирати його номер, доки з іншого боку лінії долинув його сонний голос: 

— Am Apparat…[105] 

— Докторе, це Вістович, — ​промовив комісар. — ​Потрібна терміново ваша допомога. 

— Курва, Вістовичу! Ви хоч знаєте, котра година? Що, в біса, сталося?.. 

— За скільки часу ви будете в себе на Пекарській? — ​перебив комісар. 

— Я буду там завтра, сучий ви сину! Завтра! Точніше, вже сьогодні, але о восьмій ранку, а не о першій ночі!.. 

Вістович видихнув і спробував говорити спокійніше, побоюючись, що той кине слухавку. 

— Фельнере, я ні слова не сказав про вашу помилку у справі Сафронського. Я вам допоміг, чи не так? — ​сказав він. — ​А зараз мені потрібна ваша поміч. 

Доктор, схоже, також вирішив заспокоїтись. 

— Що саме потрібно? — ​запитав він. 

— Архів