Експрес до Ґаліції - Богдан Вікторович Коломійчук

Галас, шум і тріскотіння телеграфних апаратів огортали кожного, хто сюди заходив. Вістович не без труднощів відшукав відділ, який займався міжнародними відправленнями. На щастя, тут було не так людно, як у всіх інших. Чекаючи, доки підійде його черга, комісар дістав з нагрудної кишені блокнот і ще раз перевірив запис, зроблений ще в експресі: «Переклад зроблено в Цюриху 27 березня 1906 року. Перекладач — ​Антон Піллер». Ця нотатка нагадала йому про Маґду, і приємні спогади про її пристрасть обпекли чоловіка зсередини. Бейла так і не дізналася про неї. Точніше, він не розповів їй… Звісно, це зовсім не означало, що Бейла бодай частково про все не здогадалася. 

— Уважно вас слухаю, шановний пане, — ​ввічливо звернувся до нього службовець пошти по той бік вікна. 

Вістович, не кажучи ні слова, простягнув йому свою поліційну легітимацію. 

— Так… — ​трохи розгублено промовив службовець. — ​Чим можу допомогти? 

— Хочу перевірити всі відправки зі Львова до Цюриха за останні три місяці, — ​сказав комісар. 

— Зайдіть сюди, — ​промовив той, вказуючи на невеличкі двері до своєї конторки й одночасно вивішуючи табличку «Зачинено». 

Отримавши грубезну книгу відправлень, Вістович разом зі службовцем взялися до роботи. За годину комісар відшукав потрібний запис: «2 лютого 1906 року. Лемберг — ​Цюрих. Отримувач: Антон Піллер. Берґенґассе, 14. Відправник: Ельвіра Сафронська, Личаківська, 21». 

— Das ist alles, Herr Minister[87], — ​тихо промовив комісар, знову опинившися на вулиці. — ​Далі — ​справа лише одного візиту. 

Зі Словацького чоловік перейшов на Сикстуську і, дочекавшися трамвая, дістався ним на Личаківську. Вийшов на одну зупинку раніше, біля костелу кларисок, де Личаківська тільки починалася. Позаду виднілися Бернардинська Вежа і Глинянська Брама, що залишилася від середньовічних укріплень міста. Далі починалися новітні будинки, зведені вже за Габсбургів. Личаківська видавалася незвично широкою і модерною. То тут, то там майоріли яскраві вивіски численних ательє та крамниць з модним одягом. У будинку під номером 6 містилося славетне архітектурне бюро Івана Левинського, а трохи далі — ​відомий на весь Львів фотосалон пана Александера Буха. 

До будинку під номером 21 Вістович дістався за якихось п’ять хвилин. Щоб дізнатися, яке з помешкань належить Ельвірі Сафронській, комісар придивився до прізвищ на поштовій скриньці. Авторка «Розпусного міністра» мешкала в квартирі на першому поверсі. 

Двері довго не відчиняли. Вістович вирішив уже, що доведеться повернутися сюди зі слюсарем, який розкрутить дверний замок, але врешті зсередини почувся жіночий голос: 

— Хто там? 

— Пані Сафронська? — ​запитав комісар. 

— Що вам треба? — ​замість відповіді промовила жінка. 

— Я з поліції, пані Сафронська. Будьте ласкаві, відчиніть. 

Нависла пауза. Потім клацнув замок і двері прочинилися, проте лише на стільки, на скільки дозволяв ланцюг між стіною і внутрішньою ручкою. У дверному отворі з’явилося худе виснажене жіноче обличчя. Насторожений вираз робив вікові зморшки ще різкішими. 

— Покажіть документи, — ​сказала господиня. 

Вістович виконав її прохання. Примруживши погляд, вона довго розглядала його легітимацію, то наближаючи, то віддаляючи її від очей. 

— Гаразд, пане комісаре, заходьте. 

Вона зняла з дверей ланцюга й пропустила гостя досередини. Темний коридор провадив до невеликої вітальні, яка, можливо, здавалася б просторішою, якби не коричневі, місцями вицвілі шпалери, завдяки яким цей простір став схожим на усипальницю. Меблі, старомодні й трухляві, також, схоже, доживали віку. Найбадьорішим у цьому сонному царстві був, мабуть, чималий маятниковий годинник під стіною, що розмірено відбивав тягучий час. Крізь щілини у шторах до кімнати проникало світло й свіже повітря. Вікно, мабуть, було відчинене. 

— Сідайте, добродію, — ​господиня вказала Вістовичу на крісло. 

Він сів обережно, наче боявся, що в будь-яку мить воно може під ним розсипатись. 

— Вибачте, що не пропоную чаю, — ​промовила пані Сафронська. — ​На сьогодні я відпустила служницю, а сама не дам ради. Кепсько почуваюся. 

— Дякую, не переймайтеся, — ​відповів комісар. — ​Я навряд чи надовго… 

Годинник гучно пробив одинадцяту, змусивши Вістовича сіпнутись усім тілом від несподіванки. 

Господиня лагідно всміхнулася. 

— Даруйте, я мала б попередити, — ​сказала вона. 

У кожному її слові й рухові відчувалася глибока шляхетність і вишуканість, мовби пані Сафронська володіла яким-небудь родовим маєтком, а не занедбаною квартирою. 

Вона було невисокою і тендітною. Одяг мала неновий, місцями акуратно підрихтований. Погляд сірих очей був теплий і жвавий. На собі мала деякі прикраси, втім, навіть неозброєним оком було видно, що вони несправжні. Оригінали, мабуть, були продані й замінені дешевими копіями. 

— То що привело вас сюди, пане комісаре? — ​запитала жінка. — ​Адже ви, либонь, перший гість у цьому домі за багато років. 

— Я тут за розпорядженням міністра Шпрегорфа. Він доручив мені відшукати Ельвіру Сапфо, — ​відповів комісар. 

Господиня міцно стисла бліді губи. 

— Отже, це він назвав вам моє справжнє прізвище? 

— Саме так. 

— І що… що потрібно від мене цьому достойнику? — ​жінка говорила з ледь помітним хвилюванням і тремтінням у голосі. 

— Він просить вас віддати йому оригінал вашого… роману й відмовитися від продажу прав за кордон. 

Вона засміялась. 

— Просить? Але якщо поліція вже тут, у моєму помешканні, то хіба я маю вибір? 

Вістович зітхнув. 

— Дорога пані, я — ​це не вся поліція. І перебуваю тут майже приватно… — ​сказав він. 

— Що це означає? 

— Що можу діяти на свій розсуд. Якщо ви віддасте мені рукопис, то, присягаюся, жодна душа не дізнається вашої адреси. Тільки раджу прибрати напис із вашим справжнім прізвищем на поштовій скриньці. 

Жінка зазирнула йому в очі й кілька секунд дивилася в них, мовби хотіла розгледіти там якийсь прихований смисл його слів. 

— Тобто Фердинанд… Пан міністр не шукав зі мною зустрічі? — ​раптом запитала вона. 

— Навпаки. З його слів я зрозумів, що він хоче з вами зустрітися. 

— Тільки щоб я перестала видавати свій роман? 

Вістович набрав у легені повітря для відповіді, але господиня його зупинила. 

— Нічого не кажіть… 

Вони замовкли, й добру хвилину в кімнаті чулося тільки цокання годинника. 

— Я продала права тільки на переклад італійською, — ​порушила тишу господиня. — ​Боюся, робота у видавництві вже почалася й книжка невдовзі побачить світ. 

— На жаль, ні, — ​промовив Вістович. — ​Чи на щастя. 

— Що ви маєте на увазі? 

— Єдиний переклад італійською — в мене. Я знайшов його випадково в купе експресу, що прямував до Ґаліції, — ​пояснив комісар. 

— У поїзді? — ​здивувалась Ельвіра. — ​Як він туди потрапив? І що з паном Піллером? Моїм перекладачем? 

— Маю всі підстави стверджувати, що пан Піллер загинув. 

— Боже мій, — ​жінка притулила руки до обличчя. — ​Боже мій… Це Шпрегорф