Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

— Не обертайся!

— Та хто взагалі рухається?

Бабі нахилилась. Роззулася. Було достатньо цієї миті. Степ діяв надшвидко. Покрутив ліве бокове дзеркальце, скерувавши його на неї, узявши її в кадр. Бабі випросталася. Вона нічого не помітила. Знову глянула на хлопця. Добре. Він не обертався.

Насправді ж Степ непомітно дивився на неї. Вона відбивалась у його люстерку. На ній був прозорий мереживний бюстгальтер. Гусяча шкіра вкривала передпліччя. Степ усміхнувся.

— Ну швидше вже там, скільки можна чекати?

— Я майже готова, але ти не обертайся!

— Я ж сказав, що не буду, але й ти не марудься, га.

Бабі розстібнула джинси. Потім повільно, намагаючись якомога менше забруднитися, нахилилась, стягуючи їх із себе. Степ нижче нахилив дзеркальце. Джинси повільно впали, оголюючи її гладесенькі ноги, бліді у цьому тьмяному нічному світлі. Степ почав наспівувати «You can leave your hat», імітуючи голос Джо Кокера.

— Куди там «Дев’яти з половиною тижням»…

Бабі рвучко озирнулася. Її очі, освітлені слабким червоним світлом фари, зустрілися із веселим поглядом Степа, що в’їдливо посміхався у дзеркальці.

— Хіба ж я обернувся, га?

Бабі швидко вивільнилась із джинсів й заскочила на мотоцикл позад нього у бюстгальтері та трусиках.

— Брудна скотиняка, ти просто вишкребок! Хряк!

Вона почала колошматити його кулаками. По плечах, по шиї, по спині, по голові. Степ ухилявся як міг.

— Ой, досить! Що я поганого зробив? Ну підгледів трошки, але ж я не обертався, ні? Я дотримав слово… Ой, я так не дам тобі куртку.

— Що? Ти мені її не даси? То я візьму свої джинси й намащу тобі ними пику, хочеш це побачити?

Бабі почала стягати з нього куртку за рукави.

— Добре. Досить! Заспокойся. Не роби так. Ось, я тобі її вже даю.

Степ віддав куртку. Потім увімкнув мотоцикл. Бабі вдарила його востаннє.

— Кнуряка!

Потім надягла куртку, намагаючись загорнутися в неї. Результат був так собі — ноги залишились голими аж до краєчку трусиків.

— Гей… а знаєш, ти нічогенька така… Мусиш митися трохи частіше… Але в тебе справді гарна дупа… Серйозно.

Вона спробувала ляснути його по голові. Степ різко ухилився, регочучи. Перемкнув на першу й рушив. Потім зробив вигляд, що нюхає повітря.

— Гей, а ти не відчуваєш якийсь дивний запах?

— Ідіот! Кермуй ото!

— Здається, це гній…

У цю мить із ближніх кущів вискочив вівчарка. Побіг до них, гавкаючи. Степ скерував на нього мотоцикл. Пес на мить осліп від світла фари. Його червоні очі лиховісно зблиснули. Із гарчанням показав зуби — білі та гострі.

Було достатньо миті. Степ перемкнув передачу. Газонув, об’їжджаючи його. Пес кинувся за ними. На якусь мить торкнувся мотоцикла, підстрибнувши із роззявленою пащею. Бабі закричала. Підібгала голі ноги й з силою вчепилася у плечі Степа. Собака ледь-ледь не дострибнув до неї. Мотоцикл прискорився. Перша. Друга, третя. Повний газ. Мотоцикл мчав. Пес люто гнався за ним. Потім відстав. Пробіг ще трохи. Зрештою зупинився. Вихлюпнув розчарування, погавкавши ще вдалечінь. Потім його повільно огорнула хмарка пилу і він зник так само, як і з’явився. Мотоцикл продовжував мчати у вологій холоднечі зелених сіл. Бабі все ще тримала ноги обвитими довкола талії Степа. Відтак мотоцикл уповільнився. Степ погладив ногу дівчини.

— Ледь не вхопив, га? І ці гарні ніжки зазнали б прикрощів! Отже, історія про собаку була правдою…

Бабі зняла його руку зі своєї ноги й відкинула убік. Сіла зручніше, знову поставила ноги на педалі й запнула на собі куртку.

— Не чіпай мене.

Степ знову поклав руку на її ногу. Бабі її зняла.

— Я сказала: не чіпай мене оцією своєю рукою!

Степ усміхнувся й змінив руку. Бабі зняла й цю.

— Що, і цією рукою теж не можна?

— Не знаю, що гірше: пес, який гнався за мною, чи хряк, що сидить попереду мене на мотоциклі! — відказала Бабі.

Степ розреготався.

Похитав головою, додав швидкості. Бабі застібнула куртку. Як холодно! Ну й нічка! Чорт забирай ту Палліну.

Вони летіли крізь ніч. Степ мчав, як навіжений. Бабі міцно трималась за нього, обіймаючи його, намагаючись укритися якомога більше. Зрештою, цілі й неушкоджені доїхали до її житлового комплексу. Степ зупинився перед шлагбаумом. Бабі обернулась до Фьоре. Привіталася з ним. Портьє впізнав її й підняв шлагбаум. Мотоцикл проїхав під ним, щойно це стало можливим, не чекаючи, коли шлагбаум завершить свій рух догори. Фьоре не міг втриматися, щоб не кинути оком на гарні ноги Бабі, що виднілися, замерзлі, з-під куртки. Що бачать його очі. В його часи жодна дівчина не сміла виходити у такій міні-спідниці. Мотоцикл зробив коло двором. Бабі зауважила, що віконниця гаража опущена. Її батьки повернулися. Однією небезпекою менше.

Вона спитала себе, що могла б вигадати, якби її зловили у цю мить на мотоциклі позаду Степа. У трусиках та бюстгальтері. Краще про це не думати, у неї не така багата фантазія. Злізла з мотоцикла. Йдучи, намагалась закритися якомога більше курткою. Нічого не вдієш. Куртка ледве діставала до краєчку трусиків.

— Ну, дякую за все. Слухай, куртку я тобі з вікна скину.

Степ подивився на її ноги. Бабі присіла. Куртка закрила дещо більше, але результат був усе ще кепським. Степ усміхнувся.

— Може, ми ще побачимося. У тебе дуже цікаві теми для розмови.

— Я тобі вже казала, що ти хряк?

— Так, мені здається, що так… Тоді я заїду по тебе завтра ввечері.

— Ні, це не в моїх силах. Я не витримаю ще одного такого вечора.

— Чому? Хіба тобі не було весело?

— Дуж-ж-же! Я завжди їжджу як «камомілла», щовечора! Потім за мною завжди ганяється поліція, потім я зістрибую з мотоцикла у глухому селі, відтак на мене кидається лютий пес, а наприкінці я пірнаю в гній! Трохи там порпаюся, а тоді повертаюся додому в самій спідній білизні.

— З моєю курткою на плечах.

— А, ну так, я забула.

— Ще одна важлива річ…

— Що?

— Усе це ти зробила зі мною.

Бабі подивилась на нього. Ну й тип. Усмішка у нього чудова. Шкода, що він такий недоладний. У сенсі характеру. Щодо зовнішності — нема чого закинути. Зовсім. Вирішила усміхнутись йому. Це було нескладно.

— Так, маєш рацію. Ну,