Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

Хтозна, де зараз Степ. Відірвався від них? Не те щоб їй дуже залежало, але просто не хотілося простовбичити у цьому місці всю ніч. Вдалині почулося іржання коней. Бабі рушила до маленького ліхтаря. Йшла повільно, уздовж стіни, поклавши руку на штахетник, пильнуючи, куди ставити ногу в заростях бур’яну. Тут є гадюки? Її заспокоїло вичитане колись із підручника: гадюки не виповзають уночі. Але миші — так. Тут їх має бути повно. Миші кусаються? Міські міфи. Вона пригадала когось, чийогось там друга, якого вкусила миша. Він помер невдовзі по тому. Лепто… щось там. Жахливо. Вона відійшла від темних заростей трави, небезпечних схованок смертоносних мишей. Чорт забирай ту Палліну. Пройшла до центру дороги, човгаючи ногами і рухаючись навмання. Раптом почула шум зліва. Бабі зупинилась. Тиша. Потім — зламана гілка. Щось швидко бігло до неї, важко дихаючи між кущами. Бабі завмерла від страху. Нерухома, паралізована посеред темної дороги. Раптом перед нею вигулькнув великий пес. Його гавкіт небезпечно відлунював самотніми пагорбами.

Бабі розвернулась і кинулася навтьоки. Майже послизнулась на бруківці. Вирівнялась, кинулась у темряву, побігла, не бачачи дороги. Пес біг за нею. Грізно наближався, наздоганяючи. Розлючено гарчав. Бабі добігла до штахетника. Знайшла щілину вгорі. Просунула туди одну руку, потім другу, відтак знайшла місце, щоб встромити ногу. Правою, лівою, вгору і — перелізла. Стрибнула у темряву, в останню секунду врятувавшись від гострих білих зубів. Пес налетів на штахетник. Відстрибнув, пролунав глухий дерев’яний звук. Забігав туди-сюди, гавкаючи, марно шукаючи якусь щілину, якесь місце, щоб дістати свою здобич. Бабі підвелася. Вона вдарилась руками та колінами, стрибаючи назустріч темряві. Потрапила у щось тепле і м’яке. Багно. Воно повільно стікало їй по куртці, по джинсах. По зболілих руках. Спробувала зрушити. Ноги загрузли до колін. Ледь не перечепилась. Відновила рівновагу. Завмерла. Пес бігав уздовж штахетника. Сподіваюсь, там немає проходу. Вона чула, як він гавкає, розлючений через те, що не може досягти її. Ну що ж, краще ця багнюка, аніж його зуби. Потім зненацька її накрив їдкий запах із легким солодкуватим відтінком. Піднесла брудну руку до обличчя. Понюхала. На якусь мить здалось, що село огорнуло її, зробило своєю. Мурашки пробігли по спині. Гній! Гм, порятунок був не таким вдалим, як здавалося…

Палліна вийшла з під’їзду, притримала двері, щоб вони не захряснулись. Потім витягла з кишені ключі, нахилилась, підняла килимок й поклала їх на обумовлене місце. Бабі ще не телефонувала. Але так їй принаймні не доведеться дзвонити, щоб увійти. Тут вона почула шум машини. З-за повороту у дворі виїхав двохсотий «мерседес». Вона його впізнала. Це був той самий, що часто підвозив її вранці до школи. Батьки Бабі. Палліна кинулася до під’їзду. Пробігла сходами, дісталась квартири і зачинила двері.

— Дані, хутко, приїхали твої батьки.

Даніела стояла перед холодильником у полоні жахливого нападу голоду, типового для другої години ночі. Тепер поїсти не вдасться. Вимушена дієта. З силою захряснула дверцята холодильника. Побігла до своєї кімнати й зачинилася там.

Палліна увійшла до кімнати Бабі. Роззулася й сховала взуття за фіранкою біля вікна. Потім опустила віконницю й, не роздягаючись, лягла у ліжко. Серце їй важко гупало. Прислухалась. Почула шум віконниці гаража, що опускалась. Потім у напівтемряві кімнати побачила шкільну форму на стільці. Бабі приготувала її, перш ніж піти. Гадала, що скоро повернеться. Яка ж вона педантична, бідна Бабі. Цього разу вона справді в біді. Якби Палліна дізналась, де зараз Бабі, їй би не вирвався банальний жарт. Цього разу вона була в гівні, хай навіть і конячому.

Палліна підтягнула простирадло до підборіддя й повернулася до стіни, а ключ уже обертався у замку вхідних дверей.

25

Степ мчав вулицею Грегоріо VII. Проїхав перед «Самото», якраз там, де він купив свою «Хонду». Стрімко пролетів перед «Грегорі». Помітив зміну звуку з-під шин. Асфальт змінився на бруківку. Перемкнув передачі, не торкаючись гальм. Швидко зиркнув на світлофор. Потім заїхав у тунель. Слідом за ним туди заїхала машина муніципальної поліції. Сирена відчайдушно волала, голосно відлунюючи у полоні цих округлих стін. Блакитне світло розлилось мерехтливо, уриваючи монотонність цих жахливих жовтих склепінь. Степ виїхав із тунелю, майже підстрибнувши. Перемкнув передачі, гальмуючи, і поїхав праворуч, вниз по набережній Тибру. Газонув і, немов слаломіст, об’їхав дві чи три машини, потім перемкнув на третю і натиснув на акселератор, набираючи швидкість.

Муніципальна поліція була все ще просто позаду, небезпечно вихляючи з одного до іншого боку дороги. Степ проскочив зліва на червоний. Якщо йому вдасться доїхати до площі Трілусса, він урятований. У дзеркальце побачив поліцейську машину, що грізно наближалася. Дві машини попереду нього. Степ перемкнув і дав газу. Третя. Мотоцикл рвонув уперед. Ледь утиснувся між машинами. Одна з них перелякано відсахнулась. Інша продовжувала їхати серединою дороги. Пришелепуватий водій нічого не помітив. Муніципальна поліція заїхала справа. Колеса із пружинним шумом заскочили на низенький бордюр. Степ побачив перед собою площу Трілусса. Знову перемкнув передачі. Зрізав кут. Пришелепуватий водій різко загальмував. Степ в’їхав на вузеньку доріжку перед фонтаном, що з’єднувала дві набережні. Проїхав між двома мармуровими пілястрами. Поліційне авто загальмувало і спинилося. Там воно не могла проїхати. Степ пришвидшився. У нього все вийшло! Двоє поліцейських вискочили з машини. Вони встигли побачити тільки закохану парочку та групку хлопців, що швидко застрибували на вузький тротуар, даючи дорогу якомусь навіженому на мотоциклі із вимкненими фарами. Степ зник між ними на повній швидкості й виїхав з іншого боку набережної. Завернув ліворуч. Ще якийсь час їхав швидко. Потім подивився у дзеркальце. Позаду все було спокійно. Лише кілька машин удалині. Нічний трафік. За ним більше ніхто не гнався. Увімкнув фари. Бракувало ще, щоб його зупинили за це. Потім глибоко видихнув. Усе вдалося. Сподівався тільки, що вони не зуміли прочитати номери. Не мали б. Він майже не гальмував саме з цієї причини. Світло від стопсигналу їх би підсвітило. Знову перемкнув передачі й дав газу. Тепер треба повернутись по Бабі. Він проїде кружиною. Не хотів ризикувати й знову наразитися на поліціянтів. Усе одно Бабі могла й зачекати. Вона була у безпечному місці.

Клавдіо відчинив холодильник і налив собі склянку води.

Рафаелла пішла далі, до спалень. Перш ніж лягти спати, вона завжди заходила до дочок поцілувати їх на ніч — певною мірою через звичку, а ще — щоб переконатися, що вони повернулися. Цього вечора вони не мусили й виходити. Але