Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

хтозна. Краще перевірити. Увійшла до кімнати Даніели. Пройшла нечутно, уважно стежачи, щоб не зашпортатись у килимі. Обперлася однією рукою об шафку, другою — об стіну. Потім нахилилась і повільно, самими губами торкнулася її щоки. Спить. Рафаелла відійшла навшпиньках. Тихо зачинила двері. Даніела повільно обернулася. Напівсіла боком у ліжку. Починається найцікавіше. Рафаелла відчинила двері кімнати Бабі. Палліна була у ліжку. Побачила куточок світла з коридору, який повільно вимальовувався на стіні, розширюючись. Серце почало їй битися швидше. «Якщо мене зараз викриють, що я їм розповідатиму?» Лежала обличчям до стіни, намагаючись не дихати. Почула тихе бряжчання намиста — Рафаелла наблизилась до ліжка, повільно нахилилась. Палліна впізнала її парфуми. Затамувала подих, потім відчула, як її щоки торкнувся поцілунок. Це був м’який і ніжний, материнський поцілунок. Мами — вони всі однакові. Стривожені й добрі. Але чи їхні дочки так само всі однакові? Мала на це надію. У цю мить вона понад усе хотіла бути схожою на Бабі. Мати її волосся, її фігуру. Рафаелла поправила ковдру, розгладила її з любов’ю. Але раптом зупинилась. Палліна лежала нерухомо, чекаючи. Вона щось помітила? Вона її впізнала? Замружила очі, а вуха нашорошила, готова вловити найменший шум, будь-який порух. Почула легке рипіння. Рафаелла нахилилася. Палліна чула тепло її подиху. А потім тихі кроки. Промінчик слабкого світла з коридору звужувався й звужувався, і зник, коли тихо зачинилися двері. Тиша. Палліна повільно озирнулася. Двері були зачинені. Нарешті видихнула. Пронесло. Та чому матір Бабі нахилялася? Що вона зробила? У напівтемряві кімнати вже звиклі до пітьми очі одразу ж знайшли відповідь. Біля ліжка лежали домашні капці Бабі. Рафаелла акуратно поставила їх на місце, де вони були готові наступного ранку зустріти ступні її дочки, ще теплі від сну. Палліна спитала себе, чи її мати зробила б це. Ні. Вона б про це просто не подумала. Одного вечора вона не засинала, чекаючи на материн поцілунок. Це було марне очікування. Її мати та батько повернулись пізно. Вона чула, як вони гомоніли, як пройшли перед її кімнатою і пішли далі. А потім цей звук. Двері їхньої спальні, що зачинялися. І з ними — всі надії. Відчула дивні мурашки по всьому тілу. Її любов. Ні, вона однак не хотіла б собі за матір Рафаеллу. До того ж їй не подобалися її парфуми. Занадто солодкаві.

Степ виїхав на вузьку доріжку. Доїхавши до воріт, де він залишив Бабі, загальмував. Хмара пилу піднялася позаду. Повільно попливла у темне небо. Задня фара підсвітила її, пофарбувавши у блідий червоний колір. Степ роззирнувся. Бабі ніде не було. Подзвонив у клаксон. Звук рознісся селом, відлунюючись. Вимкнув мотоцикл. Жодної відповіді. Спробував покликати: — Бабі!

Повторив кілька разів її ім’я. Посвітив передньою фарою довкола. Нічого. Вона зникла. Уже збирався завести мотоцикл, коли раптом почув шерехи праворуч. Звук йшов з-позаду штахетника.

— Я тут.

Степ глянув поміж темних дощок.

— Де?

— Тут!

В отворі між дошками показалась рука.

— Ага, ось ти де. Я вже думав, що ти знайшла когось, хто б тебе підвіз, і поїхала додому.

— Еге, яке там «підвіз»!

— А що ти там робиш?

Степ побачив її великі очі. Вони блищали в отворі між двома дошками й здавались наляканими.

— Бабі, виходь.

— Не можу, я боюся!

— Боїшся? Чого ж?

— Там собака здоровеннецький бігає, і він без намордника!

— Та де? Тут немає жодного собаки!

— Раніше був.

— Ну, слухай, зараз його тут немає. Тому або виходь, або я їду і залишаю тебе тут на самоті.

— Навіть якщо собаки немає, я однак не можу вийти.

— Чому?

— Я соромлюся.

— Чого ти соромишся?

— Нічого, я не хочу тобі цього говорити.

— Слухай, ти вчаділа за цей час? Ну все, мені набридло. Зараз заведу і поїду собі.

Степ завів мотоцикл. Бабі стукнула рукою по дошці.

— Ні, зачекай.

Степ знову вимкнув мотор.

— Ну?

— Я зараз вийду, але обіцяй, що не сміятимешся.

Степ глянув на дивну дошку з блакитними очима, потім поклав праву руку на серце.

— Обіцяю.

— Ти пообіцяв, еге ж?

— Так, я тобі вже сказав.

— Чесно, га?

— Чесно.

Почув довгий шерех позаду штахетника. Побачив руки, які обережно чіплялися за дошки, щоб не загнати собі яку скабку. Одне придушене «ай» повідомило йому, що уважності таки забракло. Степ усміхнувся. Бабі з’явилася нагорі штахетника. Сіла на нього верхи. Потім почала спуск з іншого боку. Зістрибнула. Степ розвернув кермо мотоцикла в її бік. Передня фара освітлила її всю. За винятком обличчя, Бабі була вся брудна.

— Та що з тобою сталося?

— Щоб утекти від собаки, я перестрибнула через загорожу й упала.

— І забруднилась у грязюці?

Бабі помовчала.

— Якби ж то… Це гній.

Степ вибухнув сміхом.

— Боже мій, гній… Ні, просто неймовірно.

Він не міг зупинитися. Бабі розсердилася.

— Ти сказав, що не сміятимешся. Ти обіцяв!

— Так, але це занадто сильно. Гній! Повірити не можу. Ти — у гною. Це надто гарно. Це просто максимум!

— Я знала, що тобі довіряти не можна. Твої обіцянки нічого не варті.

Бабі підійшла до мотоцикла. Степ припинив сміятися.

— Стоп! Зупинися. Що ти робиш?

— Як це — що роблю? Залізаю.

— Ти здуріла? Хочеш залізти на мій мотоцикл в отакому вигляді?

— Звичайно, бо що ж ще мені робити? Роздягатися?

— А, не знаю. Але на мій мотоцикл така брудна ти не сядеш. Гній до того ж! — Степ знову розреготався. — Господи, не можу втриматися…

Бабі глянула на нього втомлено.

— Слухай, ти жартуєш?

— Зовсім ні. Якщо хочеш, я дам тобі свою куртку, у неї закутаєшся. Але струси з себе оце все. Бо інакше, я тобі клянуся, ти позаду мене не сядеш.

Бабі видихнула. Вона побуряковіла від гніву. Підійшла до хлопця впритул. Степ, перебільшуючи, затулив собі носа.

— О Боже… Це годі витримати…

Бабі стукнула його, потім пройшла позад мотоцикла й зупинилась біля задньої фари.

— Дивися, Степе. Я тобі присягаюся: якщо обернешся, поки перевдягаюсь, я наскочу на тебе з усім тим гноєм, що на мені.

Степ не обертався.

— Гаразд. Скажи мені, коли тобі треба буде передати куртку.

— Я не жартую. Я не така, як ти. Своїх обіцянок дотримуюсь.

Бабі востаннє проконтролювала, чи не обертається Степ, відтак зняла олімпійку. Повільно, дбаючи