Три метри над рівнем неба - Федеріко Моччіа

— Вона прийшла пізніше. Не хотіла йти додому, тому що її матір мала прохану вечерю.

— І де ж вона до того ходила?

— Не знаю.

— Бабі, я не хочу відповідати ще й за неї. Подумай: а якби з нею щось сталося, у той час як її матір думала, що вона тут, у мене…

— Ти маєш рацію, мамо.

— Наступного разу я хочу знати завчасно, що вона збирається у нас ночувати.

— Я ж тобі це казала, до того, як ти пішла до Пентесті, не пам’ятаєш?

Рафаелла на хвильку замислилась.

— Ні, не пам’ятаю.

Бабі усміхнулась їй невинно, ніби кажучи: «То чим же я можу зарадити?»

Зрештою, вона чудово знала, що мама не зможе пригадати. Вона ж їй цього не казала.

— Не хотілося б мені мати таку дочку, як Палліна. Вештається десь уночі, робить невідомо що. Мені не подобається ця дівчина, вона погано скінчить, от побачиш.

— Але мамо, вона не робить нічого поганого, їй подобається розважатись, і я тебе запевняю, що вона хороша.

— Знаю, але віддаю перевагу тобі.

Рафаелла погладила дочку по підборіддю й вийшла з кімнати. Бабі усміхнулась. Вона вміла знайти підхід. Однак це був період, коли вона їй занадто часто брехала. Пообіцяла собі припинити. Бідна Палліна, навіть коли вона була ні в чому не винна, її однак винуватили. Вирішила пробачити їй усе. Звичайно, слід було вирішити проблему з Полло, але всьому свій час. Вдягла спідницю. Зупинилась перед дзеркалом, підняла волосся й прихопила його двома маленькими заколками. Постояла так, дивлячись на себе, і коли остання пісня «Tears for Fears» лунала зі стереосистеми, Бабі помітила, як вона схожа на матір. Ні, навіть якби та й дізналася все, що вона накоїла, то однак не проміняла б її на Палліну, вони були занадто схожі.

Це був один із тих рідкісних випадків, коли всі, хоча й не знаючи цього, були одне з одним згодні.

Сонце радісно струменіло з кухонного вікна. Бабі доїла своє цільнозернове печиво і випила останній ковток кави з молоком, який вона залишила в горнятку спеціально для цього. Даніела їла. Її ложечка нервово бігала по пластиковій склянці з маленьким пудингом, намагаючись вишкребти останній шматочок шоколаду, який норовливо ховався в останній брижі.

Рафаелла пішла до кімнати, несучи філіжанку темної кави, що ще парувала. Клавдіо був щасливий. Можливо, завдяки вдалому гороскопу, і точно завдяки тому, що йому нарешті вдалося випити своєї жаданої кави.

— Бабі, сьогодні пречудовий день. Таке сонце надворі… І не мусить бути надто холодно. Я вже поговорив про це з твоєю матір’ю, і ми дійшли згоди. Навіть якщо ти отримала зауваження… сьогодні можете їхати до школи на «Веспі»!

— Дякую, тату, ви дуже милі. Але знаєш, після тієї розмови я добре подумала й вирішила, що ти маєш цілковиту рацію. Їхати вранці до школи втрьох — я, ти і Даніела — стало чимсь на зразок ритуалу або талісману. До того ж це гарний момент: ми можемо говорити про все; разом починати день ось так — це ж класно, правда?

Даніела не йняла віри своїм очам, тобто своїм вухам.

— Бабі, вибач, їдьмо на «Веспі». З татом ми завжди можемо поговорити, за вечерею або ж у неділю вранці.

Бабі взяла її за передпліччя й стисла з надмірною силою.

— Та ні, Дані, так краще, правда, їдьмо з ним. — І нове стискання. — І пам’ятаєш, що я сказала тобі вчора ввечері? Мені було не дуже добре. З наступного тижня їздитимемо на «Веспі», тоді буде тепліше.

Фінальне стискання не залишило сумнівів. Це було послання. Даніела мала-таки інтуїцію, ну, більш-менш.

— Так, тату, Бабі має рацію, ми поїдемо з тобою!

Клавдіо, щасливий, допив останній ковток кави. Гарно мати двох таких дочок. Нечасто трапляється відчувати, що тебе так люблять.

— Добре, дівчата, тоді виходьмо, інакше ми до школи запізнимося.

Клавдіо пішов до гаража по машину, а Бабі та Даніела залишились біля під’їзду, чекаючи на нього.

— Нарешті ти розшолопала! Що я мала робити, руку тобі зламати?

— Могла б одразу сказати, ні?

— Звідки я знала, що саме сьогодні нам дозволять їхати на «Веспі»?

— А чому ти не хочеш на ній?

— Дуже просто: бо її немає.

— Немає «Веспи»? А де ж вона? Хіба ти не на ній поїхала вчора ввечері?

— На ній.

— І що? Вона теж упала в гній і ти її викинула?

— Ні, я її залишила на Теплицях, а коли ми туди повернулися, її вже не було.

— Повірити не можу!

— Доведеться.

— Не хочу вірити. Моя «Веспа»!

— Якщо ми про це, то її подарували мені.

— А хто її модифікував? Хто поміняв патрубок? Наступного року тато з мамою купили б тобі машину, а вона стала б моєю. Повірити не можу.

Клавдіо зупинився перед ними. Опустив автоматичне віконечко.

— Бабі, а куди поділася «Веспа»? Її немає в гаражі.

Даніела заплющила очі. Тепер їй хоч-не-хоч довелось повірити.

— Нічого, тату, я поставила її у дворі. Вона ж тобі заважала, коли ти ставив машину. Я подумала, що краще її запаркувати не в гаражі.

— Ти жартуєш. Зараз же постав її в гараж. А якщо її вкрадуть? Дивися, ми з мамою не маємо жодного наміру купувати вам нову. Збігай швиденько, ось тобі ключі.

Даніела сіла в машину, у той час як Бабі побігла у напрямку гаражів, роблячи вигляд, що шукає потрібний ключ. Зайшовши у двір, Бабі стала розмірковувати. «А тепер що робити? До сьогоднішнього вечора я маю віднайти “Веспу” або ж знайти інше рішення. Чорт забирай Палліну, вона втягла мене у цей шарварок, тож вона повинна мене звідси витягти». Бабі почула шум «мерседеса», що задкував. Вона нахилилась перед віконницею. Саме вчасно: «мерседес» виїхав з-поза рогу й зупинився. Бабі вдала, що зачиняє гараж, вставила ключі в замкову щілину, покрутила їх, потім витягла й, усміхаючись, попрямувала до машини.

— Зроблено, я поставила її на місце.

Подумала, що вона — чудовий мім, але було б краще знайти «Веспу» якнайскоріше. Коли сідала в машину, то відчула на собі чийсь погляд. Глянула вгору. Вона мала рацію. Хлопець, що мешкав на третьому поверсі, дивився зі свого вікна. Ймовірно, він усе бачив. Тобто насправді він не побачив