І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер
Ніхто ніколи не дізнається, про що він думав у ті хвилини! Може, про смерть, яка вже чатувала на нього? Про смерть, яка причаїлася там, за кілька сотень метрів від нього, за отим-деревом у пологому видолинку, за деревом, яке він, очевидно, ще бачить і спостерігає за ним крізь одно з розбитих вікон у церкві.
Ніч ясна, досить ясна, щоб він міг побачити обриси далеких гір і тінь від цього сухого, карячкуватого дерева. Кулі й осколки гранат відчахнули од стовбура кілька гілляк, обкопали дерево ямами й купами землі. Скрізь валяються трупи тварин, рештки колючої загорожі і; мабуть, навіть трупи людей. Тут кипів бій, тут було взято приступом фашистську позицію, тут з обох боків лилася кров. Дерево теж покалічене, але в наступному році воно знову зазеленіє, зацвіте, дасть плоди, потім знову скине листя і знов зацвіте. Його коріння черпає силу й поживок у землі, просякнутій кров'ю під час цієї битви за Брунете…
Гайнц Майнк не знав, про яке саме дерево йшлося. Про маслинове? Він читав, що в Іспанії ці дерева виростають більшими, ніж де-інде. А може, про кипарис? Дивно, що це питання весь час не давало йому спокою, здавалося дуже важливим. Чи, може, в усьому винен був час, який вимагав такого прискіпливого вивчення подій, щоб можна було по-справжньому уявити собі смерть, котра тоді вже стала звичайнісінькою повсякденністю? Чи звичка Майнка уявляти собі все зримо? Він знав, що уявлюване ним розходилося з дійсністю. Весь час, навіть зараз у готелі, у нього перед очима поставали образи, пов'язані з подіями його власного життя. Уламки дерев з часу другої світової війни, дуби й сосни, навіть просто фруктові дерева, яких тут була сила-силенна, — кілька дерев він узяв із собою й одне з них посадив в Іспанії.
Коли місяць зник за товстою завісою хмар, лейтенант О'Дейвен покидає церкву. Він іде туди, до окопів, там розмовляє з товаришами. Стомлені й зарослі, вони говорять багато й охоче. Про те, що їх гнітить, що непокоїть. Можливо, причиною всього того була ніч, котра спонукувала їх до розмов, успіх, якого вони досягли кілька годин тому, або ж перенапруження, а чи, може, й щось інше. Вони розповідають, не чекаючи його запитань. Тихо й притлумлено звучать їхні голоси. На нього вони дивляться рідко, бо його погляд втуплений у ворожу позицію і в те дерево.
В уяві Майнка постав образ юнака з Каліфорнії, розповідь якого зацікавила О'Дейвена.
— Отут Бена й придавило. Якраз під отим деревом. Він наближався до нього. Від мене до Бена було, мабуть, неповних десять кроків. Я спитав його: «Усе гаразд, Бене?» Він іронічно глянув на мене і гукнув у відповідь: «Аякже!» Потім підвівся, ступив два кроки й повалився додолу. Упав прямо обличчям на землю. Був уже мертвий.
Юнак перевів подих. Голос його звучав монотонно. Потім він сказав:
— А я стою он на тому місці і дивлюся на дерево. Це — дивна річ, якщо тільки глибоко замислитись. Здається, я бачу, як Бен біжить, — маю на увазі ту пору, коли він ще був дитиною, маленьким хлопчиком, коли ходив до школи й грався зі своїми товаришами, і все інше, що сталося потім, коли він став дорослим, пішов уже на роботу, — бачу його скрізь, хоч би де він був, хоч би куди йшов, розумієш? Скільки то миль проходить людина за своє життя — ні, не під час подорожей, а отак, за буденних обставин! Очевидно, дуже багато. І увесь цей час тут росло дерево. Йому, мабуть, уже немало років, подумав я. І ось тут був Бен — він ходив собі на протилежному боці світу, сказати б, прогулювався іі гадки не мав про Іспанію. Ти знаєш, що я маю на увазі. Але кожен крок, який він ступав, щораз наближав його до оцього дерева. Та тільки він цього не знав, ніхто цього не знав. Я думаю про дерево й про Бена, і міркую собі: ах, прокляття, я ж теж нічого не знаю!
Про що думав цей юнак із Каліфорнії? І чим керувався тоді О'Дейвен? Може, вони замислились про те, яке дерево, який клаптик землі чекає на них? Очевидно, про це, безперечно, про це вони думали, якщо мали змогу хоча б на кілька секунд замислитись. Але про такі речі ніхто з них не говорив. Однак кожного разу, коли вони дивилися на те місце, де загинув товариш, вони неодмінно проймалися смутком.
— Ти давно знав Бена?
— З дитячих років. А він тепер лежить отам. Його не закопали… Я не маю права покидати пост, бо…
Лейтенант О'Дейвен вдивляється і вслухається в ніч. Небо вже стало сіро-синім, поступово зблякли і зорі. Обидва бійці стоять поруч, так близько, що торкаються один одного. Вони мовчать і пильно дивляться на дерево.
— Якби я зустрів його батька й матір, — каже юнак з Каліфорнії, — то навряд чи зміг би їм сказати, що їхній син…
— Ні, цього ти не зможеш, — погоджується О'Дейвен.
Може, вони говорили ще якийсь час, ще оцінили небезпеку становища, прикинули подумки відстань. Може, нарешті дійшли згоди і О'Дейвен поплескав юнака по плечу, потім виліз із окопу й мовив:
— Я принесу сюди Бена.
Бліда голубінь зависла над обрієм, неприємна, отруйна голубінь, яка передвіщала світанок. Певно, вони надто довго чекали. Гірський хребет удалині вже не здавався темною, безконтурною смугою. Височіли дерева та вершини скель, уже було видно білі будинки, видно стало, як над полями повільно здіймається туман.
Офіцер повзе по розтерзаній землі. Міцно припадає до неї всім тілом і відштовхується лише ліктями. Ноги просто тягнуться за ним, залишаючи сліди від черевиків. По пологому схилу лізти вперед легше. Він не зупиняється й не оглядається. Юнак з Каліфорнії тримає гвинтівку напоготові. Пильно стежать за ним вартові справа і зліва. О'Дейвен повзе навпростець усе далі й далі до дерева, стовбур якого править йому за прикриття. Потім з двох тіней
