І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер
Майнк уявляв Мейволда маленьким і сухорлявим, з обвислими вусами й сивою, розкуйовдженою чуприною, схожим на Альберта Ейнштейна: розумним, скромним, трохи дивакуватим і чомусь неодмінно у великому просторому светрі.
Кілька хвилин Гайнц Майнк сидів у зручному кріслі в холі, розглядаючи людей. Потім підвівся, підійшов до адміністратора й назвав своє прізвище.
— Хвилиночку, будь ласка. Ось, кімната сто восьма, другий поверх.
На нього вже чекав хлопець-посильний, залишилося тільки заповнити реєстраційний бланк. Він узяв ключ від номера, подякував.
— Ой, пане професор, ще хвилиночку, будь ласка!
До нього підійшов пан у сюртуку, не дивлячись, простягнув руку за перегородку, дістав конверт і передав йому.
— Нас просили вручити вам цей лист, пане професор, одразу ж, тільки-но ви прибудете. Будь ласка.
Професор Майнк подякував. Дати чайові? Але ж таким панам у сюртуках якось незручно давати чайові! Злегка кивнувши головою, він попростував до ліфта, поклавши листа в кишеню.
Майнк розпечатав конверт лише в кімнаті. Це був лист від професора Мейволда. На жаль, писав професор, він не може взяти участі у симпозіумі, бо вимушений ще сьогодні повернутися в Дублін. Одначе особиста зустріч з колегою з НДР для нього дуже важлива, і він хоче, щоб вона відбулася, тому просить навідатись до нього, якщо можна, сьогодні після обіду в готель «Німецький кайзер», кімната дев'ятнадцять; застати його можна будь-коли до вісімнадцятої години.
Розпаковуючи валізку й дістаючи приладдя для гоління й речі туалету, Майнк насвистував улюблену мелодію «No passaran», пісню іспанських борців за свободу. Почував він себе піднесено, no passaran, вони не пройдуть, у даному разі це мало означати: Мейволд не пройде. Ні, не в Берліні, а в Іспанії загинув Стюарт Джеймс О'Дейвен!
Трохи згодом він поїхав до готелю «Німецький кайзер». Цього разу шофер трапився мовчазний. Професор не виявляв бажання роззиратися по боках, у вікно він майже не дивився, а якщо й дивився, то дуже неуважно, тому-то шофер і не пильнував гостя.
Дивно, чому Мейволд не зупинився у готелі «Чотири пори року». Може, йому довелося вибирати місце мешкання самому і він віддав перевагу готелеві, в якому колись бував? Таке цілком імовірно, бо професор Мейволд часто приїздив у Мюнхен — він підтримував постійні зв'язки з видавництвом, яке випускало його книжки для ФРН.
Готель, що потопав у зелені, був менший, ніж «Чотири пори року», та й не такий вишуканий, а проте привабливий і, очевидно, затишний. Біля адміністраторської не панує атмосфера надмірної поштивості, нема й пана в сюртуку на задньому плані, однак і тут обслуговують підкреслено ввічливо.
— Професор Мейволд? Так, кімната дев'ятнадцята, вас уже чекають, пане…
На другий поверх Майнк вирішив піднятись без ліфта. Він ішов, переступаючи одразу через дві сходинки, тим паче, що це йому було неважко при його велетенських кроках. Далі по коридору ліворуч, ось шістнадцята кімната, вісімнадцята, а ось і дев'ятнадцята. Гайнц Майнк постукав.
— Come in![2] — привітно прозвучало за дверима. Щось на зразок: заходь, якщо не жартуєш.
Майнк натиснув на ручку дверей. І не зміг їх утримати — двері швидко відчинились. На плечах він відчув дві долоні, перед себе побачив рожеве, широко усміхнене обличчя. Привітний голос рокотів:
— I'm very glad… Дуже радий, indeed, містере Майнк, come in, професоре…
Звання це ірландець вимовив, наче ласкаве слово, мов «любий друже» або навіть «друзяко».
Це було несподівано для Майнка. Через таке привітання? Безперечно, й через це. Та перш за все тому, що перед ним стояв такий самий велетень, як і він, майже його віку, міцної статури, упертий, подібний до американського футболіста-професіонала, незграбний у рухах, довірливий.
Звикнувши дивитися на співрозмовників згори вниз, Майнк мусив тепер докласти немало зусиль, аби не опустити голови й дивитись рівно, не напружуючись. Ірландець засміявся, бо, мабуть, подумав про те ж саме. Потім повторив своє «come in», хоча Майнк уже давно зайшов у номер, був загнаний у куток біля вікна, де стояло крісло. Мейволд не вгавав:
— Come in, please, come in. — А потім сказав, вимовляючи «р» дуже розкотисто, а голосні з притиском: — Herrein, bittaa, wann's kein Fleischer ist… Oder wie sagt maan…[3].
Гайнц Майнк не виправляв його. Він лише кивнув, сказавши «Thank you»[4], і сів. Господар підійшов до телефону і зробив замовлення. Після цього вмостився навпроти Майнка.
— Nun, wie labben Sie… Маю на увазі, how are you? Okay?[5].
— Yes, okay. I am very glad, too… Я теж дуже радий, що нарешті ми можемо доповнити наше листування особистим знайомством.
Ірландець погодився й легенько вклонився. Потім раптом потер руки, мовби чекаючи величезної втіхи.
Гайнц Майнк у душі сміявся. Сміявся з того запалу, з яким його колега намагався пожвавити розмову. Він говорив багато і трохи квапливо, та все це мало узгоджувалося зі змістом того, що він казав.
Почалась невинна, майже наївна розмова. Про погоду. Про спорт. «Ви не рибалка, пане Майнк?» Майнк не був рибалкою. Тоді розмова торкнулася Мюнхена. «А very beautiful, isn't?»[6] Майнк потвердив: «Дуже гарне!» Потім знову про погоду. Погоду в Ірландії, Берліні, про погоду взагалі. Ні слова про роботу, жодного запитання щодо планів та намірів, навіть жодного натяку на мету, задля якої вони зустрілись.
Загалом розмова точилася жваво, цікаво. Невимушеність її підтримувалася ірландцем. І робилося це тактовно, може, трохи підкреслено, мовби напоказ. Такою зрештою була і його некваплива німецька мова. Мейволд колись писав, що його літературна німецька мова, як він вивчав її в школі,