І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер
На подібні зустрічі він дивився невимушено-спокійно, бо ж міцно тримався на ногах, міг розраховувати на союзників і знав міжнародні звичаї. Але цього разу відчуття невимушеності, дещо, правда, нервової, але загалом радісної, пояснювалося й тим, що він домовився зустрітись на симпозіумі з ірландським ученим, професором Мейволдом — вельми шанованим у вчених колах колегою з Дубліна, щоб нарешті в особистій розмові довести до кінця суперечку, яку вони вже кілька місяців вели у листах.
Під час зустрічі буде запекла полеміка, це Майнк знав. Отож розмова йтиме не про абстрактні методи, а навпаки, про цілком конкретні речі, про минуле людини, за яку треба боротися: з'ясування обставин життя і смерті ірландського репортера Стюарта Джеймса О'Дейвена. На це він і Мейволд дивляться по-різному, і цю розбіжність у їхніх думках, він також знав, не вдасться з'ясувати шляхом компромісу, а лише за допомогою чіткого «або — або».
Гайнц Майнк був свідомий своєї правоти. Це заспокоювало його, хоч і не знімало напруження, бо професор Мейволд теж почував себе впевнено, про що свідчили його останні листи. Переконати його, довести хибність його тверджень, ніби О'Дейвен у роки другої світової війни жив у Берліні, — таке завдання Майнка.
Безперечно, воно не легке. Адже Мейволд не з тих, хто дотримується якихось поглядів і відстоює їх, не подбавши як слід про захист. Його наукові публікації відзначалися глибоким знанням справи й надзвичайною точністю доказів. До того ж він сам зізнавався, що ще не закінчив розслідування долі О'Дейвена — в одному з його листів, наприклад, були такі слова: «Недавно я випадково довідався про дуже цікавий, сказати б, сенсаційний, період у житті нашого спільного друга О'Дейвена. Коли моя гіпотеза підтвердиться, то ви здивуєтесь, любий пане Майнк». Отже, якщо передбачення Мейволда ще не визріли, перебувають у стадії розробки, то, певна річ, вони не висмоктані з пальця і, що також безперечно, не розраховані на безпредметну балаканину.
Це був партнер, який уміє зважувати всі обставини. Отже, передбачалася серйозна, надзвичайно важлива дискусія, яка могла стати чим завгодно, тільки не академічним диспутом. Ішлося ж бо не лише про деякі дати життя чи про місця перебування О'Дейвена — вони створювали ніби каркас, за яким приховувалось щось далеко значиміше: оцінка цієї людини, образ її, вималюваний з неї пізніше. І саме тому, передовсім саме тому, Майнк надавав майбутній зустрічі з професором Мейволдом такої великої ваги.
Саме через це Майнка охопило бентежне напруження, хоч зовні нічого й не було помітно. Коли він ішов через привокзальну площу, височенний на зріст — метр дев'яносто сім сантиметрів, з опущеними руками, не знаючи, куди їх подіти, ступав сягнистими кроками, трохи припадаючи на ліву ногу, зовні спокійний, енергійний, — по ньому по видно було, що він хвилюється. Ішов чоловік років за сорок, у розповні сил, упевнений у собі. Ішов до своєї мети, i ніщо не могло збити його з дороги.
Мжичило. Різкий вітер жбурляв в обличчя бризки дощу. И таку пору люди ховалися під парасолями або піднімали коміри. У туристичному путівнику написано, що осінь найкраща пора року в Мюнхені. «Темно-синє небо, чарівні золотаві промені південного сонця надають місту неповторної краси». А може, сімнадцяте жовтня — вже не осінь? Чи південне сонце сьогодні збилося з путі?
Майнк узяв таксі і звелів їхати до готелю. Шофер трапився балакучий і добродушний. Він навіть згодився їхати повільно.
— Хіба тут, у центрі, розженешся? — мовив він із жалем.
Для іноземця це був добрий екскурсовод.
У бічному дзеркалі шофер бачив, що пасажир роззирається на всі боки, тому, не чекаючи, поки його попросять, пояснював: Карлсплац, Кардові ворота, церква святого Руперта Майєра, церква святого Міхаеля, будинок управління поліції, далі — ратуша, стара ратуша, церква святого Петра, міський парк. Потім навмисне проїхав повз «Гофбройгауз» на вулицю Максиміліана, де навпроти драматичного театру був готель «Чотири пори року», тобто місце проживання й засідань гостей Мюнхена.
Оголошення й плакати, розвішані по місту, сповіщали про різні заходи. Біля адміністраторської в готелі зібралося багато людей.
Уважні і ввічливі службовці готелю обслуговували швидко, не заважаючи одне одному, вони вміло підтримували добру славу готелю. Керував ними чоловік у сюртуку. Він стояв збоку, тримався нібито на задньому плані, наче полководець, який привів у дію всю цю армію, а сам залишався осторонь.
Одні мешканці приїжджали, інші прощались, і їх проводжали до виходу. Хряпали дверцята ліфтів і двері до кафе, бару та ресторану. Захлиналися телефони. Розмови й сміх. Вітання. Багато людей знайомилися — потиски рук, ляскання по плечах, цілунки в ручку, усмішки, іноді солодкувато-кислі, іноді — щирі. Та ще найрізноманітніші кивки — доброзичливі, єхидні, дружні, радісні та кивки подиву. Дим від цигарок і люльок вився аж до стелі. В повітрі витали уривки фраз: «Бувай… Нам неодмінно треба… Зателефонуйте мені, будь ласка… Так, це великий успіх… Лише до післязавтра…»
Професор Майнк глянув праворуч, ліворуч, шукаючи знайомих, про яких знав, що ті мають тут мешкати. Це були науковці з Польщі й Радянського Союзу, його приятель професор Барторі з Угорщини, доктор Мюнніх з Гайдельберзького університету, з яким він недавно в Берліні добряче посперечався, і насамперед чарівна Ольга Поспелова з Ленінграда, провідний учений у галузі новітньої європейської історії.
Майнк часто ловив себе на тому, що особливо прислухається до англійської вимови деяких мешканців готелю. Проте сподіватися зустріти тут професора Мейволда з Дубліна було б просто нерозумно. Ірландського вченого він ніколи не бачив, не знав навіть, скільки йому років, який той з вигляду, отож лише випадок міг би допомогти впізнати його: скажімо, вони разом стоять біля адміністраторської і той називає своє прізвище або Майнк прочитав реєстраційну картку Мейволда.
Уява малювала професора вже досить літньою людиною. Підпис, яким Мейволд закінчував свої листи, був ніби поставлений тремтячою рукою гострим старомодним пером, може, за високою конторкою,
