І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер

«Треба покласти його на бік, — сяйнула в голові думка. — Покласти на бік, щоб кров не попала в легені».

Він змочив носовичка й заходився протирати ним обличчя старого.

Молодик стояв навколішки, його кидало в піт і водночас лихоманило. Він уловлював подих вітру, чув, як по даху бубонять краплини дощу, почув нарешті (бо йому здавалось, що минула ціла вічність) голоси, шум автомобіля, чиїсь кроки, побачив світло від кишенькових ліхтарів, людей у поліцейських мундирах. Потім він сидів на стільці, механічно відповідав на запитання і сам запитував.

Він хотів знати, де дівчина. Його заспокоїли й сказали, що вона в машині народної поліції, де є радіостанція. Згодом його одвели до неї. Біля цвинтаря стояла ще й машина «швидкої допомоги».

Коли повз неї пройшли двоє з ношами, хлопець спитав:

— Що, він помер?

Відповіді не було. Може, його ніхто не почув. А може, ці люди самі нічого не знали або не хотіли казати. Лише по дорозі до поліцейської дільниці, куди допровадили його й дівчину, він дізнався, що старий ще живий.

То був, як виявилось, шестидесятисемирічний пенсіонер Адольф Гемсгоф, робітник Староміського кладовища в Берліні. Лікарі одразу взяли його під нагляд. Рани були не такі й небезпечні, як здавалося раніше. І ще тієї ж ночі він дав свідчення.

Згідно з цими свідченнями, Гемсгоф 16 жовтня 1967 року довше, ніж звичайно, працював на кладовищі. Потім двоє приятелів запросили його пограти в скат.

Гемсгоф пішов з ними, не перевдягаючись. Грали вони до десятої вечора. Перед тим як іти додому, Гемсгоф повернувся на цвинтар переодягнутися, бо завтра в нього був вихідний.

Далі в протоколі записано ось що: «Я відчинив ворота, а потім знову зачинив їх за собою. Чому — і салі не знаю. Може, за звичкою, чи тому, що знав: переодягатимусь я довгенько, а чи ще щось таке. Отож я зачинив ворота й відімкнув двері нашої будки, себто будиночка, що біля входу на цвинтар. Та не встиг зайти й увімкнути світло, як почув шум, що долинав з західного боку цвинтаря. Я прислухався й подумав: «Та що там — хтось сказився? Адже справді — там хтось копає! Розкопує могилу!» Такі речі я розпізнаю одразу. Чув я й голоси. Ну я, звичайно, подався туди. І припустився необережності, бо йшов надто швидко, поспішав, здається, навіть трохи біг. І тоді побачив їх: чотири постаті. Четверо патлатих молодиків у вузьких штанях. Троє копали, а четвертий тримав кишеньковий ліхтар і присвічував їм. Я — до них. Не пам'ятаю вже, що сказав. А може, вони злякались? Можливо. Тоді оте й почалося. Мене збили з ніг, один здоровань накинувся на мене, вони били мене ногами, кулаками, навіть лопатами. А коли я почав кликати на допомогу, мені забили рот землею».

Гемсгофу ще вдалося помітити, що злочинці побігли у бік північної загорожі. Поліція це підтвердила. Було взято відбитки черевиків чотирьох осіб. Очевидно, злочинці перелізли через паркан і втекли бічною вуличкою. Там їхні сліди й пропали.

Перші обстеження на місці злочину показали, що могилу розкопано аж до труни, потім її частково засипали знову. Було знайдено скелет, іржаві шматки заліза від оббивки труни, а також залишки зогнилого дерева. Надмогильний камінь трохи перехнябився. На ньому був висічений напис:

Стюарт Джеймс О'Дейвен

Дублін 1901 — Берлін 1945

З цього можна. було зробити висновок, що йшлося, очевидно, про могилу особи чоловічого роду, ірландця за національністю.

Ці висновки ще опрацьовувались, а вже вдалося взяти одного із злочинців. Ним виявився Юрген Баумгольц родом з містечка Гамм, що у Вестфалії. Цього сімнадцятирічного юнака затримали на прикордонному контрольному пункті Фрідріхштрассе десь о першій годині ночі. Його дозвіл на перебування у Берліні був прострочений. Офіцер, який проводив з ним бесіду, помітив, що Баумгольц наче кривиться від страшного болю. Йому запропонували медичну допомогу, але він відмовився. Та оскільки Баумгольц уже сам рухатись не міг, то до нього зрештою привели лікаря. Медична допомога йому таки була потрібна — на правому стегні юнака виявилася глибока рана. Баумгольц вигадував різні причини свого поранення, але лікар категорично їх спростовував, твердячи, що це ножова рана. Баумгольц уперто відмагався, викручувався, пояснення його ставали дедалі неправдоподібнішими, таким чином він сам накликав на себе щораз більшу підозру.

Нарешті хлопець зізнався, що був поранений лопатою на Староміському кладовищі в Берліні.

Оскільки, як він згодом зізнався, троє інших злочинців тож перейшли кордон із Західного Берліна, то про це ще тієї самої ночі було повідомлено органи державної безпеки. Вони й зайнялися цією справою.

Що таке кілька днів у Мюнхені для людини, котра зовсім не знає міста? Вона повинна розбити свій час на години, а то й на хвилини. Службові обов'язки вимагають навіть сон скоротити до мінімуму. На дозвілля, лишається дуже мало часу. А його ж треба викроїти, щоб відвідати і ресторан «Гофбройгауз», і побачити Фрауенкірхе, і подивитись Швабінг, і майдан Штахус, і Англійський сад, і… І ще багато-багато чого!

У столиці Баварії є що подивитись. Для історика це передовсім пам'ятки історії. Професор Майнк з Німецької Демократичної Республіки ступив на землю, багату традиціями, відтак мав змогу подумати і про імператора Максиміліана, і про короля Людвига з його Лолою Монтез. Та й про події пізнішого часу: про першу республіку Рад у 1919 році, про фашистський путч під проводом Гітлера через чотири роки по тому, про мюнхенську угоду та про брата й сестру Шолль[1].

Безперечно, міжнародний симпозіум, куди було запрошено Майнка, не займатиметься такими конкретними питаннями. Його організатори, як правило, охоче дискутують на загальні теми, які нікого