Правда про справу Гаррі Квеберта - Жоель Діккер
«Правда про справу Гаррі Квеберта» — карколомний мікс детективу, трагічної історії «забороненого» кохання, справжньої дружби, душевних розладів та духовного злету. Це справжня лабораторія неоднозначних людських характерів і доль, де практично не існує достоту позитивних чи цілком негативних персонажів. Як і в реальному житті — що головні, що другорядні герої мають персональний набір чеснот і недоліків. Здається, жодної царини людського життя не оминув у своєму творі цей молодий «диявол», як охрестила іноземна преса Жоеля Діккера, франкомовного швейцарця, володаря Гран-прі Французької академії за найкращий роман та лауреата Гонкурівської премії ліцеїстів.
Твір може зацікавити, зокрема, і молодих письменників, адже автор дає тридцять одну пораду як створити бестселер.
Жоель Діккер
Правда про справу Гаррі Квеберта
Моїм батькам
День зникнення
(субота, 30 серпня 1975 року)
— Центральна диспетчерська поліції. Що у вас?
— Гало? Мене звати Дебора Купер, я мешкаю на Сайд-Крік-лейні. Здається, щойно я бачила молоду дівчину, за якою гнався у лісі якийсь чоловік.
— А точніше, що сталося?
— Та хтозна! Я була коло вікна, дивилася на ліс, аж бачу, біжить поміж деревами та дівчина… а за нею якийсь чолов’яга… Таке, наче вона хотіла втекти від нього.
— А де вони зараз?
— Я… я не бачу їх уже, вони десь у лісі.
— Добре, пані, я висилаю до вас патруль.
З цього дзвінка розпочалися події, що струсонули містечко Аврора, в штаті Нью-Гемпшир. Того дня без сліду зникла Нола Келлерґан, тамтешня п’ятнадцятирічна дівчина, і ніхто її більше ніколи не бачив.
Пролог
Жовтень 2008 року
(тридцять три роки після зникнення)
Усі обговорювали цю книжку. Я не міг спокійно пройтися вулицями Нью-Йорка, не міг пробігтися вранці алеями Центрального парку, бо всі перехожі зустрічали мене вигуками: «О, це ж Ґольдман! Це той письменник!». Бувало навіть, за мною починали бігти, щоб з’ясувати надокучливі питання: «А те, що ви написали в своїй книжці, правда? Гаррі Квеберт справді таке утнув?». У кав’ярні у Вест-Вілледжі, куди я полюбляв учащати, відвідувачі часом безцеремонно сідали за мій столик і казали: «Я оце читаю вашу книжчину, пане Ґольдмане, і просто-таки відірватися не можу! Перша була чудова, але ця! Вам справді відвалили мільйон баксів за те, що ви її встругнули? Скільки вам років? Заледве тридцять? Тридцять років — і вже така купа грошви!». Навіть швейцар будинку, що його поступ у читанні цієї книжки я помічав завжди, коли той відчиняв мені двері, врешті закінчивши, затиснув мене в кутку біля ліфта і висловив усе, що було в нього на душі. «Оце таке, значить, скоїлося з тією бідолашкою Нолою Келлерґан? Який жах! А як же воно могло статися, га? Невже таке можливе, пане Ґольдмане?»
Весь Нью-Йорк аж нетямився від моєї книжки; ще й двох тижнів не минуло, як вона вийшла друком, а вже мала посісти найвищу сходинку в рейтингу продажів на американському континенті. Всім кортіло знати, що сталося в Аврорі 1975 року, це обговорювали і на телебаченні, й на радіо, і в газетах. Було мені заледве тридцять років, і ця книжка, друга в моїй кар’єрі, зробила мене найвідомішим письменником США.
Справа, що збурила всю Америку і стала сюжетом мого роману, розпочалася за кілька місяців до того, на початку літа, коли знайшли останки тіла молодої дівчини, яка зникла тридцять три роки тому. Так розпочалися події в Нью-Гемпширі, що я їх змалював, і якби не вони, то ніхто в Америці й не чув би про містечко Аврора.
Частина перша
Письменницька хвороба
(за вісім місяців до виходу книжки)
31. У глибинах пам'яті
— Перший розділ, Маркусе, найважливіший. Якщо він не сподобається, ніхто далі не читатиме. Як ви хочете розпочати свою книжку?
— Хтозна, Гаррі. Гадаєте, мені колись пощастить?
— Що саме?
— Написати книжку.
— Я впевнений у цьому.
На початку 2008-го, приблизно через півтора року по тому, як я, завдяки своєму першому романові, став ідолом американського
