І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер

— Гаразд, гаразд, я з цим згоден. У такому ж дусі працюю і я. Однак натужуся тут я сам-один, це, так би мовити, моя особиста справа. Успіх чи невдача — теж тільки моє особисте діло. У вас — навпаки… Крім того, О'Дейвен був ірландець, і я — ірландець. Тож мною керують зовсім інші мотиви.

— Саме в цьому й полягає ваша помилка! Ми не знаємо такого національного розмежування!

Гайнц Майнк відчув, як змінився його голос, став твердіший, грубіший.

Здавалося, що й ірландець це помітив.

— Зрозумійте правильно мою зацікавленість, шановний колего. Правда, для цього вам треба уявити себе в моєму становищі. Ви знайшли найкоротший шлях для закінчення твору, у якому ви зацікавлені не лише з професійної точки зору, і раптом звідкись випливає думка, яка зводить нанівець усе написане вами. Хіба в такій ситуації не виправдана маленька частка скептицизму? Чи не напрошується також питання, чому, власне, партнер, а краще сказати — противник, такий заангажований? Я просто не можу повірити, що вами керує лише професійне честолюбство… Гадаю, вас цікавить не лише з'ясування обставин життя й загибелі певного об'єкта дослідження. Інакше думати я не можу, надто високо я вас ціную, пане Майнк.

— Хочу вам сказати ось що: дослідження долі людини ніколи не було для мене лише «об'єктом» моєї роботи. Та я, погоджуюсь, що в даному разі справді є ще й інші обставини… Ні, вам не варто так насторожено вслухатися в мої слова, я кажу вам те, що абсолютно нормальне, нормальне принаймні у нашій суспільній формації. Боротьба добровольців в Іспанії рівно тридцять років тому, їхня готовність на самопожертву, їхня мужність, завжди служитимуть для нас прикладом, взірцем. Вони для нас — герої. Ми намагаємось проникнути у світ думок цих людей, у світ їхніх почуттів, щоб зрозуміти їх повністю, повчитися в них. Я вже наголошував на цьому, коли казав, що Іспанія для нашого народу стала певним поняттям — поняттям солідарності й класової свідомості. Національність тут відіграє цілковито другорядну роль. І чим ретельніше ми займатимемося цими борцями Інтернаціональних бригад, — О'Дейвеном, приміром, я займався грунтовно, — тим ближчими вони будуть для нас. Не знаю, чи ви розумієте, що маю я на увазі. Хоча О'Дейвена я ніколи не бачив навіть на фотографії, не маю жодного йаго листа, нічогісінько не маю, — однак він мені ближчий, ніж…

— Скажімо, ближчий, ніж я, з ким ви вже обмінялися добрим десятком листів. Я вас розумію. Звичайно, я вас розумію. І поважаю вас, безперечно. І це не просто фраза. Ви такий, яким я й хотів вас бачити. Але, будь ласка, зрозумійте й мене. Зрештою, не зайве знати, перед ким капітулюєш.

— Капітулюєш? Ви хочете сказати…

Мейволд зловтішно і самовдоволено засміявся. Втім, засміявся — це неточно. Сміялися рот, підборіддя, щоки, очі ж не сміялися, вони залишалися тупими й байдужими.

— Ви б побачили своє обличчя, пане Майнк. Я й сам видаюсь собі… ісусиком-ангелочком, який роздає дітям різдвяні подарунки. Але ні, це вже було б перебільшенням. Скажемо так: я звільняю дорогу кращому.

— Ви відмовляєтесь від своєї версії?

— Так, відмовляюсь…

— Але як же це?.. Гадаю, ваші листи… Та й у книжці…

— Я виправлю написане. Я йшов неправильним шляхом. Чому ж не зізнатися в цьому? Слід, по якому я йшов, веде її порожнечу. Людина, яка під прізвищем О'Дейвена в сорок четвертому році перебувала в Берліні, а я мав досить доказів цього, була навіть не ірландцем, а чистокровним британцем. І тому вона мене геть не цікавить.

— Отже… Я… Звичайно, я радий, проте…

Гайнц Майнк міг тепер бути цілком задоволений. Та його охопили прикрі почуття. Обличчя його не засяяло, воно виражало недовір'я, відчувалось, що він пригнічений.

— Ви доклали стільки зусиль… Були такі певні… Мені навіть ніяково… Я знаю, це, безперечно, нерозумно з мого боку, але…

— Мабуть, нерозумно. Та це не можна назвати й науковим конфузом, що звалився на мою голову. Бачите, в моїй книжці багато героїв, цілий список відважних чоловіків і жінок мого народу. Тож мені доведеться викреслити одного не тому, що він не був героєм, а тому, що його героїзм не має нічого спільного з моєю книгою. Я не пишу про Іспанію. Моя тема — друга світова війна. Отже, любий мій берлінський колего, я бажаю вам успіху. Моя глибока шана вам за те, що ви, незважаючи на мої репліки, не дали себе збити з правильного шляху. Ви на правильній дорозі. Опублікуйте наші статті, зведіть О'Дейвену та іншим борцям Інтернаціональних бригад гідний пам'ятник. За це, гадаю, нам парто випити віскі, якщо хочете, і цокнутися.

Гайнц Майнк і хотів і не хотів. Кілька разів трусонув пін головою, все ще не вірячи у власний успіх. Зрештою він погодився, випив, не заперечував і проти другої чарки.

Ірландець поглянув на годинник Зробив це виразно й демонстративно, і Гайнц Майнк підвівся.

— А коли наші праці будуть опубліковані, ми вишлемо один одному по примірнику, чи не так, пане Мейволд?

— Безперечно. Зрештою, поки вийде моя книжка, мине чимало часу.

— Розумію. Доведеться багато переробляти.

— Не тільки. Я запланував кілька виступів у США, незабаром вирушу в подорож. Дуже добра нагода для мене.

— Вітаю вас.

— Дякую. Так, я справді радий цій поїздці. Можливо, потім зміню й своє місце проживання. Переселюсь куди-небудь у село. Негайно ж перешлю вам свою нову адресу. А поки що всього-всього вам найкращого! Бажаю успіху на симпозіумі у Мюнхені і щасливого повернення додому!

На Староміському кладовищі в Берліні панував опівденний спокій. Капітан Госс із державної безпеки сів на лавку обік розритої могили, щоб не заважати фахівцям — експертам хімікам, фізикам та медикам, які від самого ранку копали й перекопували ці кілька кубічних метрів землі. Госс спостерігав за їхньою роботою.

Вони обережно