І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер
— Пана доктора Роледера зараз нема.
— Але ж, сестричко, я з ним…
— Авжеж, знаю… — Вона відчинила двері й показала на стілець. — Будь ласка, сідайте! Прізвище моє Каррадт. Я працюю разом з доктором Роледером, і якщо вам не завдасть клопоту…
Ні, йому це не завдало клопоту. Навпаки, коли лікарка розповіла Госсу про розподіл обов'язків між нею й доктором Роледером, він навіть зрадів, що зустрівся саме з нею, а не її колегою.
— Пан доктор займається Юргеном Баумгольцом. До речі, я також мала час і нагоду скласти бодай загальне враження про цього молодика, про його психічні якості й емоції. Я подумала, що для вирішення вашого завдання було б, очевидно, корисно, якби ви ще перед допитом дізнались, що пас чекає й на що ви можете сподіватись. Отож, якщо це вас цікавить, то. я залюбки до ваших послуг. Але, може, спершу пи прочитаєте письмові висновки доктора Роледера?
Госс поспіхом переглянув історію хвороби Баумгольца, потім зайнявся нею грунтовно й занотував собі найважливіші пункти: пошкодження якимось предметом сухожилля на правому стегні; незначна втрата крові; алкогольного впливу не виявлено; необхідне тривале стаціонарне лікування; обмеження в рухах при ходінні пацієнту, очевидно, не загрожує.
Госс віддав історію хвороби й подякував.
— Будь ласка, якщо ви зараз, фрау доктор…
Фрау чи фрейлейн? Він глянув на руки. Персня не було, але це ще ні про що не свідчило.
Доктор Каррадт, очевидно, помітила його погляд. Вона ледь помітно всміхнулася, але не поспішила з відповіддю на його запитання.
— Характер мислення цього Юргена Баумгольца на рівні запущеного п'ятнадцяти-шістнадцятирічного підлітка. На грані дебільності. Інтелектуальний розвиток на найнижчому ступені. Він поводиться дивакувато й непевно. Запас слів відповідає рівневі освіти: вчитися кинув у п'ятому класі, працював на випадкових роботах. Баумгольц часто вживає одні й ті самі стерті фрази, жаргонні вирази. Спостережливість розвинена нормально. Одержати відповідь на деякі запитання у нього, безперечно, можна. Згадати якусь подію може повністю.
— Можна його допитувати в такому стані?
— Безперечно. Ви помітите, що він, трохи повагавшись спочатку, заговорить без додаткового заохочення. Звичайно, тон розмови мусите задавати ви, інакше він ухилятиметься від теми. Не знаю, чи це не суперечить вашим службовим правилам, але я б вам радила звертатися до нього на «ти», Він звик до цього, бо звертання на «ви» може спантеличити його, і хлопець триматиметься з вами насторожі.
— А тривалість розмови? Питаю, як довго я можу з ним розмовляти?
— Скільки хочете. Зараз біль його не тривожить, отож побоюватись вам нема чого. Він сказав, що перш ніж почав шукати роботу в Західному Берліні, йому довгенько довелося працювати на селі в ФРН.
Госс кивнув. Все, що говорила йому лікарка, мало сенс. Розмова йому сподобалась. Він поважав людей, які відзначаються самостійністю мислення, думають ще й про те, що могло б бути необхідним і корисним для іншої людини, партнера, товариша.
Але йому сподобалась не лише розмова. Сподобалась йому й жінка, спокійна, певна себе. Госс любив не лише інтелігентних жінок, а ще і вродливих. У даному разі було і те й друге… Зрештою, він неодружений, уже шість місяців минуло відтоді, як розірвав заручини. Отже, на такі думки мав повне право навіть під час роботи.
Щодо прекрасної статі він був звичайно надто вибагливим. Може, мав дещо зависоку думку про себе. Знав, що обличчя в нього приємне й привабливе. На ньому, щоправда, вималювалося вже кілька зморщок і ліній, як це, власне, й буває, коли людині незабаром стукне сорок. Чуприна темна й пишна, очі привітні, завжди випромінювали трохи тепла, навіть тоді, коли він дивився, здавалося б, сердито й погрозливо.
До своєї особи, таке складалося враження, Манфред Госс ставився неуважно, недбало і навіть, наскільки йому дозволяла професія, байдуже. Не надуживав ні міцними трунками, ні надмірним захопленням їдою — хоча від чарки чогось смаковитого не відмовлявся. Але найдужче він любив свою професію.
Це, між іншим, і послужило причиною того, що він розірвав заручини. Звичайно, відіграло тут певну роль і дещо інше, але передовсім це. Адже не кожна жінка погодиться жити з «навіженим».
Так називала його Гудрун, колишня наречена, що, звичайно, було перебільшенням. Але зараз Манфред подумав, що й ця лікарка, власне кажучи, теж могла бути трохи «навіженою». Та й, зрештою, чи міг би бути тривалим їхній зв'язок — зв'язок двох однаково навіжених у своїй роботі людей?
Та це були лише думки. Навіть не роздуми. Наче промінчики світла, що сяйнули мигцем.
Доктор Каррадт провела його. Перед дверима в кінці коридора вона зупинилась.
— Ще одна порада, товаришу Госс. Загалом Юргену Баумгольцу відомі лише два почуття: симпатія й антипатія. Відстані між цими двома антагоністичними поняттями у нього майже нема. Якщо він відчуває до когось симпатію, то і в поведінці людини сприймає лише те, що відповідає його психологічній позиції щодо цієї людини. Може, мої спостереження знадобляться вам.
І вони знадобились.
Коли хвилин через десять Юрген Баумгольц назвав ім'я Конні, капітан Госс помітив, що симпатія відчувалася не лише в голосі, її можна було прочитати й на обличчі цього сімнадцятирічного юнака. Конні був для Юргепа Баумгольца героєм. Конні, на думку Юргена, мав усе, перед чим він безвідмовно схилявся: хитрість, мужність і належну витримку.
І Манфред Госс швидко зорієнтувався. Він подбав про те, щоб не зруйнувати перед Баумгольцом цей образ ідола, а ще більше підкреслив його винятковість.
Конні був вербувальником і ватажком групи. Прізвища його Баумгольц не знав, і Госс вірив.
— Познайомився я з ним на Штуттгартерплац. У такому собі барі. У пивничці. Стривайте-но: «Трукса», ага, «Трукса», так вона називається. Він сів за мій стіл і почав мене частувати. Пиво й горілка, ну як? І розповідав.
— Що, наприклад?
— Та все таке… Про жінок… ну і таке інше…
— У Конні, мабуть, не дурна голова на плечах, чи не так?
— Чого тільки він
