І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер

Так думали багато хто — і жителі міста, і численні його відвідувачі, і туристи, і навіть деякі політики.

Одначе відносини між ФРН і Ірландською Республікою, безперечно, можна було назвати дружніми. Нічого не могло б потьмарити ці відносини.

Радник міністерства закордонних справ у Бонні доктор Гегеман одержав докладну інформацію про дипломатичні стосунки між обома державами перш ніж звернувся до містера Патріка, секретаря ірландського посла. За останні п'ятдесят років у них було так багато спільного, що він не сумнівався в успіху своєї надзвичайно делікатної місії.

«Вороги Англії — друзі Ірландії» — це традиційне гасло ірландської боротьби за свободу блискуче виправдало себе не лише на службі німецької політики, але й завжди враховувалося нею. І, як довела найновіша історія, успішно.

«Чому б, — запитував себе доктор Гегеман, — не скористатися цим і нинішнього разу?»

Задача, яку він останніми днями задав містерові Патріку, була надзвичайно логічна: якщо професор Мейволд опублікує свого книжку за сучасної політичної ситуації, то це негативно позначиться на репутації ФРН. Це могло б настільки ослабити західнонімецьку позицію всередині НАТО і в Європейському економічному товаристві, що Англія була б тим третім, що сміється. Але якщо б Англія вийшла з цієї скандальної історії, зміцнивши свої позиції, то намагання Ірландії добитися вигідного для себе врегулювання північно-Ірландського питання втратили б свою вагу.

Дуже просто. Звичайно, така оцінка ситуації примітивна й поверхова. Гегеман це розумів. Але тут уже було за що зачепитися, це вже могло б послужити своєрідною червоною ниткою, на яку охоче посилалися б з обох боків, правда, з багатозначним підморгуванням.

Одначе вийшло не так. Уже під час своєї першої обережної розмови доктор Гегеман відчув, що секретар ірландського посла не хотів ступити на цей «червоний килим», розстелений на дипломатичному паркеті. Містер Патрік виявився уважним слухачем, але аж ніяк не партнером. Не зрозумівши або не бажаючи зрозуміти, він погодився на ретельну й ґрунтовну перевірку цього питання, та щодо результату не дав ніяких запевнень.

«Ессе homo», — подумав Арнольд Гегеман. Подумав єхидно й ніби співчутливо, але водночас його охопило неприємне почуття.

Доктор Гегеман послуговувався в житті цими словами. Не так, як Пілат, що, проголосивши їх, показав, кажуть, на Христа, що стояв у терновім вінку. Взірець для Гегемана був багато новіший, звали його Фрідріх Ніцше, вченням якого він керувався усе своє життя.

Ессе homo, дивись, яка людина! Така назва однієї з книжок Фрідріха Ніцше. Такою ж була і його філософія. Принаймні для доктора Гегемана. І він зробив цю філософію своєю власною, зрештою, у трохи ширшій інтерпретації: дивись, яка слабка, жалюгідна, неповноцінна людина!

Гегеман знав, що про містера Патріка в дипломатичних колах ходила інша слава. Його називали космополітом: американець за походженням, ірландець за національністю, пиха — англійська, скупість — шотландська, переконання — німецьке, смак — французький.

Honni soit qui mal y pense[7].

Це гасло ордена підв'язки, зрештою, висіло у робочому кабінеті Патріка. Без причини, звичайно. Воно не правило за підпис (звичайно ж, ні) до непристойної картини, та й сам містер Патрік не потребував такого виправдання. Чоловік без будь-якої пристрасті і, як здавалось, без емоцій, він наче економив на своїх почуттях.

Доктор Гегеман поїхав до нього. Цього за рангом йому не годилося робити, це було нижче від його рівня, але необхідність примусила. Як правило, радник міністерства посилав у таких випадках спочатку своїх людей, або, ще краще, викликав до себе, як говорив він іноді в колі довірених людей.

Найохочіше приймав він у своєму робочому кабінеті, вмостившись за широким письмовим столом, озброївшись трьома телефонами й сигнальним дзвінком, відгородившись од навколишнього світу приймальнею та референтами. Так він почувався у своїй стихії, почувався впевнено й спокійно.

Не тому, що він, бачте, боявся. Чого? Ні, доктор Арнольд Гегеман був просто людина, яка замкнулася у чотирьох стінах. My home — my castle[8], приблизно. Він вимагав, аби його оточувало все звичне. Сторонніх речей він не любив. «Спочатку спокусяться очі, а потім — розум», — мав він звичку казати. Це викликало до нього неабияку повагу.

І не було людини, котра змусила б його вийти з дому після обіду тоді, 17 жовтня 1967 року, в той непривітний, холодний осінній день з густим туманом над Рейном, і спонукала б зайти в такий негостинний, на його думку, будинок у Бад-Годесбурзі. Гегеман поїхав туди не з власної охоти, а з внутрішньої необхідності, керуючись почуттям внутрішнього обов'язку. Принаймні так він згодом пояснював статс-секретареві своє непередбачене відлучення. Він бо, звичайно, знав, що містер Патрік використає цей дипломатичний поєдинок для проби сил. ФРН була в ролі прохача. Там чогось хотіли. Отож треба було трохи поступитись, не звертати уваги на холодний прийом, ігнорувати хвальковиту манірність Патріка.

Вони сиділи в кабінеті секретаря посла, сиділи під гаслом «Honni soit qui mal y pense» та ірландським гербом, сиділи в напруженні обидва, молодий секретар і літній радник міністерства. На столі стояла попільниця і більше нічого. Порожня попільниця, оскільки обоє не палили.

Містер Патрік уже кілька разів натякав, що він у цейтноті. Кожної хвилини його могли викликати до посла. Він запитував, чи не перенести з огляду на це розмову на інший день.

На таке Гегеман ніяк не міг пристати. Практично він перебував на шляху до Мюнхена. Доктор Шарф з Федеральної розвідувальної служби чекав конкретної відповіді. А цю відповідь мав здобути Гегеман тепер, в останню хвилину, після того, як йому наговорено силу-силенну напутніх Слів. Негативну відповідь, як тоді здавалося.

— Ми нічого не можемо зробити, — повторював Патрік знову і знову. — Професора Мейволда ні в чому не звинуватиш. Ані в чому. Ми ж держава, в якій поважаються права людини.

Якою знахідкою могли бути такі слова за інших обставин! Хоч що можна