І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер
Госс кивнув. У нього теж таке передчуття. Ще від початку. І він певен, що й Лауренцена доймають такі самі думки.
Майор вислухав звіт, не зробивши жодного зауваження. На чолі в нього прорізалось кілька зморщок. Зморшки від невдоволення, мовби його хтось розізлив. Кілька разів пробурмотів «гм», але тільки й усього. І потім наказав обом офіцерам негайно поїхати в Мекленбург до пастора Нійтмана.
— Якісь особисті мотиви вважаю безпідставними, — сказав Госс. — Цей випадок набуде надто великого резонансу. У певній мірі його хвилі докотяться від Західного Берліна аж до Дубліна.
— І до Нествіка. Гадаєте, пастор знав покійного?
— Цілком імовірно. Але можливо й інше: Нійтман дбає про могилу просто з милосердя: церква зайнялась наглядом за могилами, про які не турбуються інші, рідні небіжчиків.
— У О'Дейвена не було рідних?
— Якого О'Дейвена ви маєте на увазі? Справжній, очевидно, похований в Іспанії. Або ж його останки перевезли в Ірландію. А в чоловіка, похованого в сорок п'ятому році в Берліні, похованого навіть з певною врочистістю, якщо вірити спогадам Пабста, безперечно, хтось залишився. Якщо не розуміти вираз надто вузько: людей, котрі його знали й «залишилися». Залишилися в живих. Саме ті, у кого є підстави розкопати його могилу. Звеліти розкопати, так буде точніше.
— Люди з того боку, з ФРН.
— Виходить, що так.
— Виходить, що так, — повторив старший лейтенант Гайнсен.
Ранок видався холодний і сирий, листя налипло на бруківку. Вода в озерах була спокійна, сіра.
— Як швидко перемінилась погода, — мовив Госс, аби щось сказати, і Гайнсен нічого не відповів. — Дивний випадок, — знову почав трохи перегодом капітан. — Усе грунтується на спогадах. Наші свідки — переважно літні люди. Цвинтарному робітникові Адольфу Гемсгофу шістдесят сім, Пабсг ще старіший, пастор Нійтман теж, мабуть, не юнак. У сорок шостому він уже був священиком, отже, сьогодні йому… Ні-і, не так уже й погано. Скільки вам років, товаришу Гайнсен?
— Сорок сім.
— Отож стільки ж років принаймні повинно бути й Нійтману. Мужчина, так би мовити, у розквіті сил.
— Дякую. Загалом, звичайно, ваша правда. Але пенсіонер, якого побили біля могили, то — чиста випадковість. Думаю, Гемсгоф не належить до тих, кого ви маєте на увазі.
— Правильно. Юрген Баумгольц теж не з старих. Отже, цей висновок помилковий.
— Коли ви розраховуєте мати дані про Конні, товаришу капітан?
— Це не так просто. Про нього ми вже дещо знаємо. Бар «Трукса», червоний «порше» і так далі… Це дані, з якими вже можна працювати. Важливіше і, очевидно, складніше буде виявити тих, хто давав завдання. Але саме це і має вирішально значення.
— Річ у тім, чи Конні зі своєю групою виконав завдання до кінця. Якщо так, то, певне, більш нічого не трапиться.
Вони щось шукали у могилі, це безперечно. Якщо вони його знайшли й забрали з собою, то та річ, мабуть, невелика й неважка. Баумгольц сказав, що, розкопуючи могилу, вони повинні були стежити, чи не потрапить їм під руки якийсь метал. Може, шкатулка?
— Про це я вже думав. Якщо то справді шкатулка, то там могли бути і коштовності, і документи. Іншими словами…
— Якщо небіжчик зовсім не той, ким він мав би бути згідно з надмогильним каменем і записами у цвинтарних книгах, то логічно припустити, що в шкатулці могло бути й щось інше, наприклад, документи про особу покійного. Документи, які повинні зникнути, аби не потрапити до пантах рук.
— Та хто б про них знав, якби не цей злочин на кладовищі? Ще три дні тому могила номер триста дванадцять була така, як і всі інші. Й абсолютно нікого не цікавила. Ніхто з нас не шукав там ніяких документів.
— Ще не шукав.
— Що ви маєте на увазі?
Манфред Госс хвилину повагався. Потім сказав:
— Мої думки поки що не визріли. Вони навіть трохи небезпечні — такі очевидні. Отож обережно! Уявімо собі таке: хтось у Західному Берліні або у ФРН знає, що в могилі на Староміському кладовищі захована таємниця. Ця особа, можливо, група осіб, зацікавлена в тому, щоб зберегти таємницю. Здоровий глузд підказує, що найкраще взагалі не чіпати могили. Один варіант з багатьох, цілком вірно. Але вони діють навпаки. Розпочинають акцію, хоч від самого початку ясно, що непоміченою вона не може бути, після неї неодмінно залишаться сліди. Бо якби Гемсгоф не застукав злочинців на гарячому, то все одно було б виявлено, що могилу розрито. Отож цей ризик беруть до уваги. Розраховують на те, що ми практично наткнемось на сліди злочину, і все одно вирішують діяти. Чому?
Старший лейтенант Гайнсен, слухаючи ці слова, їхав дедалі повільніше і враз загальмував на узбіччі. Мотор він не заглушив, а лише зняв руки з керма.
— Я знаю, що ви маєте на увазі. Професор Майнк, чи не так?
— Точно. На надмогильнику написано: «Стюарт Джеймс О'Дейвен». Хто займається Стюартом Джеймсом О'Дейвеном? Група істориків з університету імені Гумбольдта. Професор Майнк листується з професором Мейволдом із Дубліна. Майнк — це нам відомо — не знає про могилу. Чи знала про неї протилежна сторона? Думаю, що так. Але хто може знати про неї? Мейволд, правильно! І ось Майнк і Мейволд захотіли зустрітись у Мюнхені. Зверніть увагу на час злочину, товаришу Гейнсен. Могилу розкопують саме в ту ніч, коли Майнк сідає у швидкий поїзд до Мюнхена.
— Наче протилежна сторона захотіла поставити Майнка перед доконаним фактом. Але чи не означає це, що протилежна сторона була детально проінформована про наукову роботу Майнка?
— Справді. Принаймні професор Мейволд проінформований про наукову роботу Майнка.
— Ви гадаєте?..
— Чи я знаю?..
Хвильку вони помовчали. Вдивлялися в краєвид, якого вже торкнулась осіння сирість, роса та іній, обидва думали про одне й те саме. Аж ось Госс сказав:
— Так, а тепер поїхали. Туман зник, можете піддати газу.
Старший лейтенант Гайнсен увімкнув швидкість