Підкорена босом - Аманда Рід

— Про що ви тоді говорили з Тарасом?

Андрій знову протяжно видихає і його долоні, що спочивають на моєму животі перетворюється на кулаки.

— Він запропонував тебе поділити… Я відмовив. Блядь! Я шкодую, що не врізав тоді, — додає Андрій, і я чую в його голосі гнів. — Це я винен, що привів тебе туди. Ось якого біса, а потягнув тебе на презентацію? Забув у якому світі живу? На мить вирішив, що можу жити нормальним життям? Не стану…

— Андрію, — розвертаюся до нього і хочу зазирнути в очі. Кладу долоню на його щоку, адже збираюся сказати щось щире: — Я тебе ні в чому не звинувачую. Ти не міг знати, — продовжую я, дивлячись у його очі, сповнені болем та виною. — Ти хотів показати мені своє життя, і я вдячна за це. Але вона не для мене, вибач…

— Я тебе не відпущу, — накриває своєю долонею мою. — Навіть не проси… Ти дуже проросла в мені. Я вже не зможу без тебе.

— Мені потрібен час, щоб все осмислити та прийти до тями, — шепочу я.

— Добре, — погоджується він, відпускаючи мене. — Але знай, що я все одно буду поряд. Я хочу, щоб ти переїхала до мене. Хочу жити з тобою і можливо щось більше…

— Я подумаю про це, — відповідаю я, відчуваючи, як його слова проникають у моє серце. — Мені потрібен час, щоб обдумати цей важливий крок.

Такі «голосні» слова лякають і водночас окриляють. Андрію успішний бізнесмен, поруч з ним може знаходитися будь-яка красуня, а він загруз у мені.

— Звісно, — киває Андрій, відпускаючи мене. — Я чекатиму стільки, скільки тобі потрібно.

Ми допиваємо чай у тиші, кожен занурений у свої думки. Андрій, мабуть, відчуває, що мені потрібно трохи простору, і не намагається більше заводити розмову. Я вдячна йому за це. Трохи згодом, він пропонує:

— Спробуємо знову лягти спати? Ранок вечора мудріший, як то кажуть.

Я киваю, відчуваючи, як втома знову накочує на мене. Ми повертаємося до спальні, і я лягаю в ліжко, намагаючись заспокоїти думки. Андрій сідає поряд. Його присутність — тиха та заспокійлива — допомагає мені поступово розслабитися.

— На добраніч, — шепоче він, гладячи мене по голові.

— На добраніч, — відповідаю я, заплющуючи очі.

Цього разу сон приходить швидше, і, всупереч тривозі та страху, я відчуваю, що зможу впоратися зі всіма проблемами. Завтра буде новий день і з ним прийдуть нові сили. Я вірю в це і з цією думкою поринаю в глибокий, спокійний сон.

Коли я прокидаюся, перші промені сонця пробиваються крізь штори, наповнюючи кімнату м'яким світлом. Андрій все ще поруч, спить, його рука все ще на моєму стегні. Обережно підводжуся, намагаючись не розбудити його. Іду на кухню, щоб приготувати каву. Мені потрібен час, щоб зібратися з думками, і я знаю, що ранковий повсякденний ритуал допоможе.

Коли кава готова, я сідаю за стіл, охоплюючи чашку руками й насолоджуючись її теплом. У голові проносяться події останніх днів, і я усвідомлюю, що попереду ще довгий шлях відновлення. Але я не одна. У мене є підтримка і це дає мені сили.

У цей момент Андрій з'являється у дверях кухні. Його волосся розпатлане, на обличчі — сліди втоми, але очі сповнені рішучості та турботи.

— Доброго ранку мала, — каже він, підходячи до мене і сідаючи поряд. Цілує у щоку.

— Доброго, — відповідаю я, простягаючи йому чашку з кавою. — Дякую тобі за все.

— Ти не повинна дякувати мені, — м'яко посміхається він. — Я просто хочу, щоб ти була в безпеці та щаслива.

— Я знаю, — говорю я, і вперше за довгий час відчуваю, як на обличчі з'являється посмішка. — І це я ціную.

— Залишся в мене. Мої футболки у твоєму розпорядженні, — смикає куточком губ.

— Цікава пропозиція, — ховаюся за прядкою волосся, що впало. — Можливо, я її прийму.

Який приємний ранок... Попри вчорашнє пекло, яке я пережила, такий затишний ранок наповнює мене позитивними емоціями.

Я згадую вчорашню розмову. Невже Андрій справді хоче з'їхатися та почати жити разом?

Дивлюся на нього і розумію, що його слова були щирими. Можливо, це і є мій шанс на нове життя, де я почуватимуся захищеною та коханою.

Несподівано, приємний ранок затьмарюється різкою зміною мого самопочуття. Кава стає впоперек горла і дуже прагне «повернуться назад у чашку».

Я кидаюся до раковини, відчуваючи, як мене починає нудити. Андрій миттєво опиняється поруч, підтримуючи мене і м'яко гладячи по спині.

— Все гаразд, — шепоче він, допомагаючи мені заспокоїтися.

Але його слова мене не заспокоюють. Мені стає ще гірше і я біжу до найближчої ванної кімнати. Замикаюсь і ранкова кава, нарешті виходить із мене.

— Лізо, відкрий! — Андрій наполегливо стукає у двері.

— Хвилину! — Натискаю кнопку зливу та підходжу до раковини. Навпроти, у дзеркалі, на мене дивиться жахлива Лиза. Бліда наче стіна.

— Яка хвилина? Я сам зараз її винесу! — лунає злісне гарчання з-за дверей.

Я відчиняю двері, почуваючи себе слабкою та спустошеною. Андрій стоїть переді мною, його обличчя висловлює глибоке занепокоєння.

— Ти як?

— Не знаю… напевно, наслідки стресу…

— Може… А таблетки ти п'єш? — бере мене за обличчя і змушує дивитися в очі.

— Які ще таблетки? — злякано кліпаю очима.

— Які допомагаю мені кінчати в тебе без наслідків.

Усередині все обривається і я забуваю, як дихати. Я п'ю пігулки, які мені призначила гінеколог. Але не пам'ятаю, коли приймала їх востаннє…

— Здається, — шепочу я, усвідомлюючи, що сталося. — Я пропустила кілька разів. Буди критичні дні, а потім…

— Це було майже місяць тому. — Андрій відходить на крок, його обличчя змінюється від занепокоєння до здивування та шоку.

— Лізо, ти розумієш, що це означає? — його голос втрачає емоційне забарвлення.

Я киваю, відчуваючи, як страх і паніка починають захльостувати мене з новою силою.