Підкорена босом - Аманда Рід

— Відвези мене додому, — дивлячись у пасажирське скло, я відчуваю тотальну задушливу порожнечу. Начебто весь світ втратив усі фарби, а кисень перетворився на вуглекислий газ. Мені нема чим дихати. Я задихаюсь і хочу побути сама… — Будь ласка, — додаю я, намагаючись стримати сльози.

Машина рушає з місця, а я безцільно спостерігаю, як мимо проносяться вогні нічного міста. Повільно приходжу до тями, але не знаю на краще це, чи ні?

— Я не залишу тебе в такому стані саму, — холодно відповідає Андрій. — Ці потвори накачали тебе наркотиками та хотіли взяти вдвох. Для твого морального, психіатричного та фізичного стану це погана ідея. Навіть й не проси. Я ледве стримую себе, щоб до лікарні не відвезти тебе, а ти про свою квартиру говориш.

— Андрію, мені просто треба побути на самоті, — стомлено повторюю я, але чоловік лише міцніше стискає кермо. Бачу, як його обличчя стає напруженим від безпорадності та злості, і розумію, що сперечатися марно.

— Я знаю, що тобі погано, але не можу дозволити тобі залишатися самій у такому стані, — його голос звучить твердо, але я вловлюю нотки занепокоєння. — Я везу тебе до себе. Годі!

Машина повертає з головної дороги, і я відчуваю, як сили остаточно залишають мене. Розум затуманюється, і все, чого я хочу — це зникнути, розчинитись у темряві ночі. Але Андрій не дає мені такої можливості. Він наполягає на своєму, і я розумію, що я не маю вибору.

Нарешті ми під'їжджаємо до його багатоповерхівки. Заїжджаємо на крите паркування. Андрій виходить з машини та обходить її, щоб допомогти мені вийти. Його руки міцно тримають мене, ніби я можу будь-якої миті впасти. В його очах читається рішучість та турбота, і я, незважаючи на внутрішній опір, відчуваю подяку за його наполегливість.

— Ходімо, — лагідно каже він, ведучи мене до дверей. — Тут ти будеш у безпеці.

Я киваю, не маючи сил заперечувати. Ми підіймаємось на ліфті, заходимо у квартиру. Андрій саджає мене на диван і накриває пледом. Я заплющую очі, намагаючись вгамувати бурю емоцій усередині себе.

— Я тут буду, — шепоче він, сідаючи поряд. — Все буде добре.

Не впевнена, чи вірю я його словам, але зараз це не має значення. Я просто хочу розчинитись у просторі. Все що завгодно, аби на якийсь час забути настільки цей світ жорстокий, а навколо ходять моральні виродки без принципів. Їхнє бажання брати й мати чуже — вище за людяність. Над такими немає управи, але я все ще вірю в силу бумеранга.

— Ти не сама, я тут, — повторює Андрій, як мантру, і я відчуваю, як його слова проникають у мою душу, даруючи краплю втіхи. Цієї ночі, серед хаосу та болю, його присутність стає єдиною ниточкою, яка утримує мене на межі реальності.

— Дякую, — шепочу я, намагаючись вкласти в це слово всі свої почуття. — Дякую, що встиг…

Ми сидимо в тиші, і я поступово починаю відчувати, як напруга покидає моє тіло. Його рука лежить на моїй. Цей простий дотик діє краще за будь-які слова.

— Якщо захочеш поговорити, я тут, — нарешті він порушує мовчання. — Але якщо тобі потрібен час, щоб прийти до тями, я теж це зрозумію.

Я киваю, відчуваючи, як сльози починають котитися по щоках. Не можу їх більше стримувати. Усі емоції, які я так довго намагалася придушити, вириваються назовні. Андрій нічого не каже, просто обіймає мене, і я дозволяю собі розплакатися у його обіймах.

— Все буде добре, — повторює він знову і знову, як заклинання. І згодом я починаю йому вірити. Нехай ненадовго, нехай на одну ніч, але це дає мені сили.

Час втрачає значення. Ми сидимо так довго, поки мої сльози не висихають, і я не починаю відчувати втому. Андрій допомагає мені піднятися і веде до спальні, де я можу нарешті лягти й спробувати заснути. Він не йде, залишається поруч. Його присутність наче щит, що захищає мене від кошмарів.

— На добраніч, — шепоче він, вимикаючи світло. Я заплющую очі, і вперше за довгий час почуваюся в безпеці.

Світ за вікном продовжує обертатися, але тут у цій кімнаті я можу знайти тиху гавань. Це дає мені надію, що завтра буде краще, що я впораюся, що маю сили боротися далі. З такими думками я поринаю в сон.

На жаль підсвідомість грає зі мною в злий жарт. Я знову опиняюся у тій кімнаті, де нас троє… Ось тільки цього разу все має свій логічний кінець. Мене ніхто не рятує. Мене мучить одночасно двоє чоловіків, впиваючись своєю перевагою над моїм слабким тілом.

Прокидаюсь у холодному поті, важко дихаючи й оглядаючись навколо у пошуках погрози. Але кімната порожня, тільки м'яке світло освітлює простір. Андрій сидить поруч, його очі сповнені занепокоєння.

— Це був лише сон, — шепоче він, заспокоюючи мене, а в самого в очах горить дикий вогонь. — Ти в безпеці, я тут.

Я заплющую очі, намагаючись заспокоїти подих. Його слова, м'які та впевнені, повільно пробираються крізь пелену страху, допомагаючи мені повернутися в реальність.

— Дякую, — зітхаю ледь чутно. — Я… я думала, що знову там…

— Все добре, Лізок, — відповідає він, легенько стискаючи мою руку. — Ти не там. Ти тут, зі мною і ніяка тварюка тебе більше не чіпатиме.

Ми сидимо у тиші, і я відчуваю, як його присутність поступово повертає мені відчуття безпеки. У якийсь момент він пропонує:

— Може, поп'ємо чаю? Це допоможе тобі заспокоїтись.

Я киваю і ми йдемо на кухню. Андрій ставить чайник на плиту, дістає чашки. Його рухи впевнені, спокійні, і це трохи передається мені. Я лягаю на стіл, дивлячись, як він наливає окріп у чашки й додає м'яту.

— Ось, тримай, — каже чоловік, простягаючи мені одну чашку. — Чай роблю майже професійно, — коротко посміхається.

Я беру чашку, відчуваю її тепло в руках, роблю невеликий ковток. Теплий напій розливається тілом, приносячи трохи заспокоєння.

— Я не повернуся туди… — тихо вимовляю, роздивляючись листя м'яти.

— Я тебе й не прошу.

— Я звільнюсь, — кажу прямо, без натяків на кілька днів відгулів чи відпустки.

— Я зрозумів з першого разу, Лізок.

— Твій світ виявився жорстоким. Я думала, він мені сподобається, а виявився не по зубах.