Підкорена босом - Аманда Рід

Ліза

У мене сьогодні весь день болить голова, тому робота здається справжньою каторгою.

Вчора ми прилетіли додому. Ніч провели в Андрія квартирі, насолоджуючись один одним, а сьогодні мене мучить якесь погане передчуття.

Після того, як Андрій повернувся від Тараса, він став якимсь відстороненим, трохи злим. Але як тільки на нас не залишилося одягу, він перетворився на самого ласкавого звіра. 

Він завжди був таким – повним таємниць. Але зараз його поведінка стала особливо непередбачуваною, і це мене турбує. Вчора він зізнався мені в коханні. Не вже це новий рівень у наших стосунках? А ще вчора я зізналась собі, що мені подобаються всі експерименти які мені пропонує Андрій. У мене до нього сформувалася неабияка довіра і це точно новий рівень.

На роботі не можу зосередитись. Колеги щось обговорюють проходячи повз мій кабінет, але їхні розмови здаються мені далекою луною. Єдине, що я можу робити — це думати про Андрія, про те, що вони обговорювали з Тарасом. 

Зранку Андрій не дуже хотів ділитися цим, але я зрозуміла, що це його бентежить. Хочеться якось відволікти коханого.

Коли годинник нарешті пробив чотири, і до кінця робочого дня залишилося буквально година, двері в мій кабінет раптово відчинилися і на порозі завмер Роберт з двома чашками, судячи з аромату, там кава.

— Привіт, Лізо, — говорить він, простягаючи одну з чашок. — Ти виглядаєш стомленою, подумав, що кава не завадить.

— Дякую, Роберте, — відповідаю я, приймаючи чашку. Чесно, я трохи здивована такій поведінці.

— Я тут, щоб закопати сокиру війни. Здається, між нами виникли якісь непорозуміння, але нещодавня поїздка розвінчала їх. Ти здаєшся чудовим співробітником...

Не чекаючи почути подібне, я ховаюся за чашкою і роблю ковток кави. Кава огидна. Де він її дістав? Гіркий і дуже солодкий смак проходить по горлу і мене починає нудити.

— Може, почнемо з нуля? — продовжує Роберт, спостерігаючи за моєю реакцією.

— Звичайно, Роберте, — погоджуюсь я, намагаючись приховати своє здивування. — Давай, спробуємо.

— Радий це чути, — усміхається чоловік. Його усмішка, здавалося, була щирою. — У нас попереду багато роботи, і сподіваюся, що ми зможемо ефективно співпрацювати.

Це дуже дивна ситуація, але чомусь я не розумію майбутніх наслідків. Напевно тому, що я не гнила людина і думаю що все такі. 

— Я теж на це сподіваюся, — відповідаю я, роблячи ще один ковток кави, все ще відчуваючи її гіркувато-солодкий смак.

Роберт киває та залишивши свою чашку на столі, йде до дверей. Але перш ніж він піти, він озирається й додає:

— Якщо тобі щось знадобиться чи захочеться поговорити, я завжди тут, Лізо.

— Дякую, Роберте.

А що я мою ще сказати? 

Коли двері за ним зачиняються, я нарешті дозволяю собі розслабитись. У голові все ще крутяться думки про Андрія і про те, що сталося у Тараса. Але тепер принаймні я маю на одну проблему менше. Роберт вирішив бути ввічливим.

Робочий день ще триває, тому я намагаюся зосередитися на завданнях, щоб відволіктися від своїх тривог. Мені стає ніяково. Головний біль зник, але на його місце прийшли якісь нові незрозумілі відчуття.

Час починає тягнути дуже повільно, але нарешті стрілка годинника наближаєтеся до п'ятої, і я починаю збиратися додому.

Коли я намагаюся підвестися на ноги, невидима сила міна знову садить мене на стілець. Тіло чомусь перестає слухатися, шкіра почала покриватись мурашками, а в голові все почало плисти.

— Що зі мною? — проводжу рукою по обличчю. Бʼю по ньому, намагаючись привести себе до тями. — Треба вмитися.

Здійснити задумане не виходить, тому відсунувши убік ноутбук, я укладаю голову на стіл.

— Ось так трохи полежу і викличу собі таксі.

Світ навколо починає зникати, і я розумію, що зараз знепритомнію. В останній момент я чую, як двері кабінету тихенько відчиняються, але вже не можу роздивитися, хто увійшов.

— Ну, як ти, красуне? — у вухах лунає знайомий голос.

— Погано... — видавлюю з себе. Чомусь мені не вдається повністю відключитися.

— Скоро полегшає. Зараз офіс спорожніє, і ми почнемо. Вже горить поміж ніг? — долітає до мене вульгарне запитання.

З жахом розумію що мені дуже жарко і я чомусь збуджуюсь, але тіло, як і раніше, не слухається й очі важко розрізняють силуети.

— Що зі мною відбувається? — намагаюся спитати, але голос звучить стисло і майже нерозбірливо.

— Тихіше, красуне, все буде добре, — голос звучить дедалі відсторонено, і я остаточно втрачаю свідомість, занурюючись у темряву, не маю сили чинити опір.

Коли я прокидаюся знову, мені здається я лежу на шкіряному дивані.

— Андрію… — злітає з пересохлих губ.

— Я ж сказав, що він її штурхає, — лунає біля мене.

— Знаєш я її навіть не помічав на початку. А дивись яка гарна виявилася.

— Все тому, що Андрій її розкрив. Нехай ділиться тепер іграшками.

У кімнаті чоловічих голосів стало на два більше і це мене дуже лякає.

— Де я? — намагаюся встати.

— Тихіше, Лізо. Цей дебіл переборщив з дозою, тому нам потрібно трохи почекати, а то виглядатиме так, ніби ми трахаємо надувну ляльку. Ти ж не лялька? Хочеш відчути у собі два члени? По-дорослому! Твій бос підготував тебе до цього?

— Що? — я намагаюся поворухнутися, але в мене виходить просто сповзти з дивана.

— Гей, ти куди? — лунає з іншого боку, і я чітко розумію, що це Роберт.

— Що ти мені підлив, мерзотник? — хочеться закричати йому в обличчя, але в замість цього виходить тихий шепіт.

— Нічого такого… але з дозою трохи переборщив, вибач! — хтось повертає мене на диван. — Навіть боюся уявити, як сильно ти гориш… Можна я спробую?

Чужа рука зухвало задирає мою сукню і ребро руки вирізається в промежину.

На мою власну ганьбу, там насправді все горить і білизна промокла наскрізь. Я збуджена до божевілля, але це не моє бажання.

Я не хочу бути тут! Я хочу додому!

Здається, я це все говорю вголос.