Як правильно з'їхати з глузду, або посібник з божевілля - Сергій Інший

— Усе буде добре, виходьте.

Двері захлопнулись перед очима Вероніки. Вона ходили туди сюди по коридору, їй хотілося якомога швидше звідси поїхати, але вона не могла, адже її колишній чоловік помирає, це буде неправильно, але знаходитись тут вона також не може, ця метушня її просто вбиває, вона відчуває загрозу, її от-от викриють. Кожного разу коли хтось виходить з палати Назара, Вероніці здається що це йдуть по неї, що вони визначили причину його смерті. З палати почувся якийсь крик, хтось щось кричав іншому, і ці крики відбивалися ехом в голові Вероніки. Раптом все затихло, з палати повільно почали виходити медсестри та лікарі, один з них рушив в сторону Вероніки.

— Мені шкода. — співчутливо промовив лікар.

Вероніка дивилась на нього скляними очима, їй байдуже було що він помер, її хвилювало чи знають вони чому це сталося.

— Що трапилося? — тихо запитала вона.

— Нажаль, ми не можемо зараз точно назвати причину смерті, потрібно провести аналізи.

— Я розумію. — спокійно відповідала вона, їй здавалося що вона має плакати, вона спробувала пустити сльозу, але їй не вдавалося. — Я чекатиму вашого дзвінка. — промовила вона на сам кінець та пішла геть. Вона боялась, що чим довше вона тут буде знаходитись, тим більше шансів що її в чомусь запідозрять.

Забравши Маргариту від Софії, вони поїхали до дому, от-от з роботи повернеться її чоловік, і їй треба перед ним вибачитись. Тепер, їй вже було байдуже на свою гордість, вона відчувала свободу, вона вільна від усіх цих жахіть, від усіх поганих думок, тепер її життя налагодиться. Минуло лише зо два тижні, як їй сняться ці сни, а здавалося що це триває вже декілька років.

Крізь квартиру донеслись звуки вхідних дверей, це В’ячеслав повернувся до дому, Вероніка вийшла його зустрічати, вона знала що зараз він буде вибачатись, адже він завжди так робить, незалежно від того хто був винен, і зараз він стояв перед неї з букетом її улюблених квітів та пляшкою її улюбленого рожевого шампанського, вона ж дивилась на нього з посмішкою, в якій можна було прочитати, що вона вже давно все йому пробачила.

— Вероніко. — почав він, вона дивилась на нього закоханими очима з посмішкою на обличчі. — Я хочу вибачитись.

— Це ти мене вибач, сонечко. — перебила його Вероніка. — я мала сказати тобі куди я їду, це я винна що Маргариту не було кому забрати зі школи.

— Ти не винна, люба.

Вероніка почала плакати, зараз, в даний момент, вона як ніколи кохала В’ячеслава.

– І як ти тільки мене терпиш. — крізь сльози, з посмішкою говорила вона. В’ячеслав міцно обійняв її та ще міцніше поцілував. Він не знав чому він її кохає, але він і ніколи не шукав пояснень, просто кохав.

Весь вечір Вероніка була в несамовиті радості, їй не вірилося що все скінчилося, потрібно було ще якось сповістити В’ячеславу про те що Назар помер, вона не хотіла цього, але до неї подзвонила Марія, яка сповістила її що помер її колишній чоловік, Вероніка вдала легке засмучення, а подумки молилась аби лікарі не сказали Марії що Вероніка була присутня під час смерті Назара, впродовж короткої розмови було схоже що Марія нічого не знає.

— Щось трапилося? — стурбовано запитав Назар, дивлячись як Вероніка кладе трубку, схоже він помітив її вдаване засмучення.

— Марія дзвонила. Назар помер сьогодні.

В’ячеслав не знав що сказати, він відчув полегшення, але розумів що це неправильно. Він так довго чекав коли Назар зникне з їхнього життя, і цей день нарешті настав, тепер усе буде добре.

— Ти як? — запитував він.

— Нормально. — спокійно відповідала Вероніка.

— Гаразд. — відповів В’ячеслав, він підійшов і обійняв її знову.

— Зі мною все нормально. — трохи з посмішкою відповідала вона. — пішли вечеряти.

З її лиця так і не зникла посмішка, це був один з найкращих вечорів в її житті. Десь далеко, в її голові прокидалась думки «ти вбила людину», але вона швидко її ховала, адже тепер вона щаслива, в неї красуня-дочка, люблячий чоловік і чудове життя, а вона — найщасливіша людина на світі.

* * *

— Ну що, ти щаслива?

Вероніка відчувавала розчарування, десь в середині неї щось вибухнуло, її обманули, її обвели навколо пальця, з нею повелись несправедливо.

— Це сон? — запитувала вона.

— Так, Вероніко, це сон.

— Чому ти це робиш, я ж зробила те що ти просив?

— Так, зробила. І що?

— Ти ж обіцяв мені, що це все закінчиться.

— Що саме закінчиться?

— Мої жахіття, ці сни. Чому ти досі мені снишся? Чому ти мене мучиш?

— Хто тебе мучить, Вероніко?

— Ти! Ти мене мучиш, нащо ти це робиш?

— Ти впевнена, що це я роблю?

— Що? Що ти маєш на увазі?

— Вероніко, скажи мені, чий це сон?

— Мій.

— Правильно, це твій сон. А хто я?

— Ти, ти Назар, мій колишній чоловік.

— Ні, ти мене не зрозуміла. Хто я, тут, у твоєму сні?

— Я тебе не розумію.

— Вероніко, я плід твоєї уяви. Ти справді думаєш що люди можуть якось передавати інформацію в снах? Що я, лежачи в комі, якимсь дивним чином проникав в твій сон, ти справді в це віриш?

— Але ж ти мені казав, що б приїхала до тебе в лікарню, і зробила, те, те що я зробила.

— Я тобі це сказав? Вероніко, я сім років полежав в комі, як я міг тобі щось казати?

— Але ж в моєму сні, ти сказав купити ті ліки, і вколоти тобі.

— Це ти сама собі таке сказала.

— Але ж я навіть не знала про існування таких ліків, я і зараз не пам’ятаю як вони називаються.

— Пам’ятаєш, ти усе пам’ятаєш, бо це ти їх сама собі назвала.

— Я не могла такого зробити. Ти змусив мене бачити як помирає моя донька, ти змусив мене бачити як я сама вмираю, я не могла зробити таке собі сама.

— Могла, і зробила.

— А що ти тоді робиш зараз? Ти ж зараз тут, ти мені щось тут розповідаєш, це ж не я сама собі кажу.

— Що ти маєш на увазі, Вероніко?

— Як це, що я маю на увазі? Ти ж мені зараз снишся, це не я тебе вигадала, ти сам з’явився в моєму сні.

— Ти впевнена що це твій сон?

— Я, я не знаю, мабуть. Ну це ж не може бути твій сон, ти мертвий.

— А чому ти вирішила що ти жива?