Як правильно з'їхати з глузду, або посібник з божевілля - Сергій Інший

— Це все через тебе. — сказала Маргарита наостанок та кинулась з мосту. Вероніка не могла промовити і слова, їх хотілося померти прямо зараз, прямо тут, їй хотілося зникнути, забути це все, забути ці жахіття. Назар підійшов до неї та обійняв її.

— Це все може припинитись, просто зроби те що я прошу. — промовив Назар.

— Гаразд. — тихо відповіла вона. — Я зроблю все що ти хочеш, тільки скажи мені як?

— Коли ти прокинешся, ти будеш вести себе як зазвичай, будеш в хорошому настрої, спровадиш чоловіка на роботу, і завезеш дочку до школи. Потім, ти подзвониш Софії, і попросиш її забрати Маргариту зі школи. По дорозі в лікарню, ти заїдеш в якусь аптеку, десь в передмісті і купиш там шприц, хлоромацин, і ще десяток інших лікарств, аби це не викликало підозр. Набереш в шприц хлоромацин, а решту ліків викинеш десь по дорозі на узбіччі. Коли будеш в моїй палаті, ти розплачешся, нахилишся до мене і непомітно, мені в руку чи в ногу вколиш хлоромацин, побудеш ще трохи і поїдеш до дому.

— Що буде з тобою?

— Нічого страшного зі мною не станеться, ця речовина, протягом доби підніме мені температуру, підвищить серцебиття, і в кінці кінців моє серце зупиниться. Тебе ніхто не запідозрить, лікарі вирішать що в мене знову підвищилась активність мозку.

Вероніка продовжувала плакати, вона уважного його слухала і намагалась запевнити себе що це буде правильний вчинок.

— Гаразд, я зроблю це. — майже пошепки відповіла Вероніка.

— Дякую, люба. — Назар підійшов до неї та обійняв її. Вероніка на мить згадала як сильно вона його колись кохала, його теплі обійми змусили задуматись над своєю обіцянкою, вона мусить це закінчити.

Коли вона розплющила очі Назара вже не було поряд, але вона ще відчувала на своєму тілі дотик його рук. Її спальня і досі була пуста, вона ввійшла у вітальні, він і досі спав на дивані, Вероніка не хотіла його будити, тож пішла в душ а потім на кухню готувати сніданок. Незважаючи на план сьогоднішнього дня, вона була спокійна, кожну хвилину, як тільки в її голові виринала думка про вбивство свого чоловіка, вона одразу ж відповідала сама собі, що вона мусить це зробити.

В’ячеслав прокинувся від шуму що створювала Вероніка, він мовчки увійшов на кухню не сказавши їй ні слова, Вероніка промовчала йому у відповідь навіть не глянувши на нього, можливо він думав що вона і досі на нього злиться, але вона мовчала не через це, просто зараз в її голові значні більші проблеми аніж дурна сварка.

Поснідавши, все ще мовчки, він поїхав на роботу, а потім і Вероніка поїхала відвозити доньку до школи. На мить, під час прощання з її дочкою, їй здалося що вона може її більше ніколи не побачити, тож вона обійняла свою доньку, поцілувала її, та сказала що дуже її любить. Дочка нічого не відповіла а просто побігла собі до своїх подруг.

— Софа, привіт. — говорила по телефону Вероніка.

— Привіт, як справи?

— Та, все як завжди. Чуєш, у мене буде до тебе прохання.

— Так, звісно, кажи.

— Ти зможеш забрати Маргариту зі школи, бо я трішки не встигаю, я буквально на годину запізнюсь, і заберу її від тебе.

— Так, звісно, без проблем.

— Дякую. — відповіла Вероніка, та кинула трубку. Вона відчувала що Софія хоче потеревенити, але в неї не було настрою на це, та і вона могла випадково видати себе.

«Тепер треба не забути купити лікарства», думала собі Вероніка, в дорозі до лікарні де лежить Назар, її голова була зайнята лише двома речами. По перше, вона кожні декілька секунди подумки повторювала собі назву тих ліків, які їй треба купити, а по друге, вона поглядом шукала аптеку. Вона проїхала вже мабуть десяток аптек, але її стримували думки про те, що ще занадто близько, або що там багато людей. Та вже через години, проїжджаючи крізь якесь село, вона знайшла ідеальну аптеку, там навіть камер не було, тож вона спокійно купила там хлоромацин, декілька шприців, сироп від кашлю, пластир, бинт, таблетки від нудоти, та якісь вітаміни. Від’їхавши на декілька кілометрів, Вероніка зупинила машину біля узбіччя, набрала шприц, переконалась що її ніхто не бачить, викинула усі зайві ліки в озеро та швиденько забралась геть. Її серце билось несамовито, повсяк час хтось в її голові кричав «Що ти робиш!», «Це неправильно!», але вона тут же повторювала собі, що мусить це зробити, що в неї немає вибору, що вона не зможе більше терпіти цих страхіть, їй потрібно вбити Назара.

Приїхавши до нього до лікарні, Вероніка трохи видихнула з полегшенням, лікаря Назара не було на місці, медсетри її звісно знали, але не завертали на неї уваги. Вона повільно відчинила двері в палату Назара тримаючи руку на притуленими до штанів в яких був шприц, вона хвилювалась коли не відчувала шприц своєю рукою.

Вона не боялась зробити це, вона знала як їй нахилитись щоб непомітно вколоти його, як непомітно дістати шприц з кишені, вона одразу ж сіла так, щоб камера в палаті дивилась їй на спину. Але вона не розуміла як їй навмисне розплакатись, що вона має сказати його нерухомому тілу.

— Привіт. — відчуваючи деяку незручність почала вона. — Вибач мені за все, чуєш, я знаю, що була тобі не найкращою дружиною. — в її пам’яті ринули спогади як сильно вона мучилась із ним, як вона ридала ночами поки він спав поряд з нею. — Я просто хочу вибачитись.

Вона вирішила що зараз хороший момент, весь час вона тримала руку на брюках торкаючись шприца. Вона нахилилась до нього аби обійняти, лівою рукою вона дістала з кишені шприц на ввіткнула його в руку та натиснула, потім непомітно його дістала, та поклала у внутрішню кишеню свого жакету. Під час цієї всіє процедури Вероніка видавала звуки плачу, сліз не було, але це нічого, адже її ніхто не бачив. Вона дістала з сумочки серветки та почала витирати сльози. Раптом прибори як були підключенні до Назара почали видавати жахливі звуки, на моторах почало щось миготіти, в мить до плати забігли медсестри та лікарі, Вероніці здавалося що ось-ось її серце зупиниться, подумки вона проклинала Назара за те що він обманув її, і тепер її посадять в тюрму за його вбивство.

— Вам треба вийти. — почала якась медсестра взявши Вероніку за руку.

— О боже! Що з ним? що