Як правильно з'їхати з глузду, або посібник з божевілля - Сергій Інший

По дорозі до дому до неї подзвонив її чоловік.

— Люби, а ти де, чому я вже декілька годин не можу до тебе додзвонитися? — його голос здавався трохи стурбованим, і можливо трохи роздратованим, Вероніка і раніше рідко підіймала слухавку, адже зазвичай її телефон був у беззвучному режимі і валявся десь в сумочці.

— Я їду до дому? — спокійно відповідала вона.

— Звідки ти їдеш? — це питання звучало надто різко, Вероніка зрозуміла що тут щось не так.

— Я їздила до Назара, мені психолог порадив.

— Що? — викрикнув В’ячеслав. — А хто забере Маргариту зі школи, ти про це не подумала?

— Марія забере, я говорила з нею вранці. — також підвищивши голос продовжила вона.

— Де був твій телефон? Вероніко, тобі цілий день всі дзвонять, Марія не забере Маргариту, в неї інфаркт, її забрала швидка, Тимофій разом з нею.

— О боже. — тихо промовила вона.

— А якби Тимофій мені не подзвонив, що б було тоді? Хто б забрав Маргариту?

— Я не знаю, зараз я подзвоню Софії, або Максу, хтось та забере.

— Та нетреба вже нікуди дзвонити, я сам її заберу.

— То чого ти починаєш оце, якщо ти сам її забереш?

— А якби я не зміг її забрати, тобі ж байдуже, ти навіть би не знала що твою доньку ніхто не забрав зі школи, бо ти слухавку не береш!

— Ой все, не треба мені тут розказувати, ти ж також її тато, і ти також маєш за неї переживати. І взагалі, чого це тільки я має про це думати?

— Тому що я на роботі!

— А я не по твоєму не працюю? Все я не хочу з тобою говорити. — Вероніка кинула слухавку аби не продовжувати цей діалог, вона розуміла, що якщо продовжувати сперечатись, то її чоловік почне приводити аргументи як зроблять її винуватою, а вона цього не хотіла.

Всю дорогу до дому Вероніка думала, що вона буде говорити чоловіку, як не як, це була її провина, їй звісно було важко це визнати, навіть самій перед собою, не те що перед ним. Тим не менш, їй треба якось пояснити свої дії, казати що вона забула свій телефон в машині чи те що вона просто не чула як до неї хтось дзвонив вона не буде адже це її стандартна відмазка за інші тисячі пропущених викликів, тому, вона просто зробить у всьому винного його, як вона це зробить, вона ще не знає, але фінал цією суперечки був для неї очевидним, вона просто образиться на нього і не буде з ним говорити.

Приїхавши до дому, вона очікувала що тут нікого не буде, адже В’ячеслав мав би відвезти Маргариту до бабусі і поїхати собі на роботу, та вона геть забула що Марія в лікарні, а отже чоловіку довелося залишитись вдома з дочкою.

— Привіт. — сухо промовила Вероніка ввійшовши в квартиру. — Де Маргарита?

— Грається в себе в кімнаті. — не менш сухо відповів він.

Вероніка роздягнулась та пішла крізь вітальню до кухні під прискіпливим поглядом чоловіка.

— Нічого навіть не скажеш? — почав він.

— А що ти хочеш почути?

— Чому ти знову їздила до нього?

— Тому що мені психолог так сказав, ходити до якого, до речі, я почала через тебе.

— Ти вже давно не ходиш до нього, не треба на нього все спихати.

Вероніка нічого не відповідала, мовчання була її найкраща зброя, тож вона пішла на кухню аби зробити собі чаю.

— Може ти приготуєш вечерю нам? — трохи спокійніше продовжив В’ячеслав.

— А може ти сам приготуєш? Я тобі не служанка! її вже було не зупинити, якщо вона розізлилась і образилась, то це мінімум на декілька годин, і немає значення через що і хто винен.

В’ячеслав нічого їй не відповідав, він вже звик до цього всього, тож він просто вийшов, всівся на дивані та почав дивитись телевізор. Коли образа і злість Вероніки почала трохи спадати вона взялась за приготування вечері.

– Іди їсти. — крізь зуби промовила вона.

Він ще досі був на неї злий, але казати що небудь було самогубством, адже всі його слова вона використає проти нього, тож він мовчки сів за стіл, Вероніка привела Маргариту та вся сім’я спокійно почала вечеряти, і тільки донька порушувала тишу час від часу щось розказуючи батькам.

Вклавши Маргариту спати, Вероніка пішла в душ, зазвичай, коли вона заходила до спальні її там вже чекав В’ячеслав, але цього разу ліжко було пусте, вона тихенько підійшла до вітальні і побачила що він розстелив собі на дивані та уже спить, її це трохи образило, адже вона була готова пробачити йому і вже не злилась на нього, а тепер їй доведеться спати самій, адже просити пробачення в нього вона не буде.

* * *

— Чому ти цього не зробила? — суворо запитував Назар.

— Я не можу, я не знаю як це зробити? — відповідала Вероніка, їй було незручно тут знаходитись, тим більше, вона не знала де саме вона знаходиться, навколо не було нічого, вона не могла визначити чи вона стоїть на чомусь чи витає десь у повітрі. Вона хотіла піти звідси, хотіла прокинутись, але не розуміла як їй це зробити.

— Ти все знаєш, ти просто не хочеш! — почав вже кричати на неї Назар.

— Назаре, ти хоч сам розумієш, що ти мене просиш, ти хочеш щоб я вбила тебе.

— Тут немає нічого такого, Вероніко, я вже не живу, я прив’язаний до ліжка, я вже ніколи не прокинусь, я лежу у муках і прошу тебе звільнити мене.

— Я не можу, мене посадять в тюрму, що потім буде з Маргаритою?

— Вероніко, послухай мене, якщо ти цього не зробиш, це ніколи не зупиниться, кожної ночі я приходитиму з новими жахіттями.

— Для чого ти це робиш. — ледве не плакавши говорила вона.

— Бо я хочу звільнитись від цих мук, і лише ти мені можеш допомогти.

— Я не можу.

Вероніка закрила очі руками та почала витирати сльози, раптом вона відчула присутність ще когось, відкривши очі вона побачила дівчину років п’ятнадцяти на інвалідному візку, коли дівчина наблизилась до Вероніки, вона впізнала в ній свою дочку.

— Це ти у всьому винна! — почала її дочка. — Це через тебе я така, і я ніколи не побачу нормального життя!

Вероніка почала ридати, вона впала на коліна перед дочкою.

— Пробач мене