Як правильно з'їхати з глузду, або посібник з божевілля - Сергій Інший

Назар зупинився, Вероніка була нажахана до смерті, вона глянула на дочку, та була вже мертва, прилади зупинились, кімната зникла, ліжка немає, немає нічого окрім її просякнутих слізьми очей та наповнених злістю очей Назара, що дивились на неї немов би намагаючись спалити її поглядом.

— А ти думаєш що ти жива?

Вероніка провалилась крізь ніщо, ці слова повалили її та відкинули кудись в невідомість з нечуваною швидкістю, вона пролітала повз все своє життя намагаючись зібрати до купи свою свідомість яка була розбита на мільйони уламків.

— Ніка! Вероніка! — закричав В’ячеслав.

— Що? Що таке? — запитувала вона коли приземлилась на своє ліжко.

— Що з тобою?

— Я знову кричала?

— Ні, ти не кричала, але тебе так трусило наче в тебе якийсь інсульт.

— Ні, зі мною все гаразд, просто знову жахіття наснилося.

— Ти впевнена що з тобою все гаразд?

— Так любий, все гаразд, лягаймо спати.

— Ну гаразд, спокійних снів тобі сонечко. — він обернувся на інший бік та тихо засопів.

«Що я маю зробити?», думала собі Вероніка тим часом, вона розуміла лише одне, вона повинна зробити щось жахливе, але що? «Єдиний спосіб це все припинити — самогубство», подумки промовила вона сама до себе, її навіть не лякала ця думка, вона ненавиділа своє життя через ці жахіття, так, через декілька годин, після сніданку і протягом дня все буде гаразд, вона навіть не згадуватиме про це, але вночі, по неї знову прийдуть, і зараз, вона справді всерйоз задумувалась над тим щоб покінчити життя самогубством, адже це був єдиний вихід це все припинити. Продовжуючи думати на своєю передчасною кончиною Вероніка заснула, коли В’ячеслав її розбудив вона дякувала богу за те що їй більше нічого не снилося.

Поснідавши та відвізши Маргариту до школи Вероніка поїхала на роботу, її там ніхто не чекав, адже останнім часом вона туди майже не приходила. Їй було важко ввійти в курс справ, вона переглядала купу документів що чекали її підпису, документи які вона не могла доручити Ользі, це було останнє що належало їй в цій компанії, і тепер вона хотіла цього позбавитись, тож вона взяла ці всі документи та пішла до бухгалтера.

— Ось. — вона кинула йому на стіл стос паперів. — Зроби так, аби Ольга могла підписувати їх.

— Ви впевнені? — здивовано запитав бухгалтер?

— Так. — відповіла вона та вийшла з їхнього кабінету. Через пів години до неї прийшов бухгалтер.

— Вероніко, все готово.

— Ольга! — гукнула Вероніка.

— Так?

— Зайди до мене.

Ольга увійшла до кабінети, вона кинула запитальний погляд бухгалтеру, але він лише покивав головою піднявши плечі, мовляв «я не знаю що тут відбувається».

— Ольго. — почала Вероніка. — тепер ти повністю управлятимеш компанією, тепер це твій кабінет, за свій стіл можеш посадити кого завгодно, тепер ти тут головна.

— А щось трапилося? — запитала Ольга.

— Ні, просто мені це все набридло, можливо, я колись і повернусь до роботи, але точно не найближчим часом, я звісно навідуватимусь, перевірити як тут все у тебе буде влаштовано, але знай, я тобі повністю довіряю, і я знаю що залишаю компанію в надійних руках.

— Дякую. — сухо відповіла Ольга.

Бухгалтер дав два примірника якогось договору, Ольга хотіла його перечитати але побачивши що Вероніка без вагань його підписала та віддала назад, Ольга і собі вирішила не баритись з підписом, адже така можливість трапляється лише раз у житті.

— Складеш мої речі в коробку, або викинь, мені байдуже. Бувайте. — відповіла на останок Вероніка та вийшла з свого колишнього кабінету, ці двоє ж залишись стояти з роззявленими ротами.

Тепер вона відчувала свободу, вона скинула з себе цей важки тягар, її трохи бентежила та думка, що їй так приємно було позбутись того, що вона колись так сильно любила, але вона розуміла що їй потрібно щось змінити в цьому житті, тим більше, вона завжди зможе повернутись.

До прийому у психолога залишалось ще декілька годин, тож вона вирішила заїхати в свою улюблену кав’ярню, в її сумочці ще досі була та книга, яку вона ніяк не могла дочитати адже не могла виділити на неї час, що ж, тепер в неї часу вистачатиме. Посидівши годинку у кав’ярні Вероніка поїхала до лікаря, по дорозі вона подзвонила Марії, адже треба було комусь забрати Маргариту зі школи.

— Люба, в тебе щось сталося? — запитувала Марія.

— Ні, все гаразд, просто багато справ на роботі, останнім часом стільки замовлень. — брехала вона.

— Гаразд люба, працюй, я заберу Маргаритку.

Бабуся була рада стільки часу проводити з онукою, але вона розуміла щось не так, останні сім років вона бачилась з онучкою максимум раз на тиждень, а зараз майже кожного дня, та Вероніці було байдуже що вона думає.

Візит до психолога не дав їй бажаних результатів, вона знову переповіла свої нічні жахіття, він поставив їй низку запитань та порадив шукати причину в Назарі, поїхати до нього та посидіти з ним декілька годин, зробити щось для нього аби, так би мовити, звільнити себе від почуття провини перед ним, і хоч Вероніка стверджувала що вона не відчуває жодної вини перед Назаром, лікар стояв на своєму стверджуючи що це підсвідоме. В’ячеслав був не в захваті від цієї новини, але враховуючи що візити до психолога були його ідеєю сприйняв це факт мовчки, тримаючи своє невдоволення при собі.

— Я заберу Маргариту після роботи, і зроблю з нею домашнє завдання.

— Може я поїду завтра?

— Не відкладай на завтра, кохана.

Вероніка відчувала, що він хоче аби вона залишилась, але вона повинна була це зробити, вона мусить з цим покінчити.

— Гаразд. — відповіла вона та кинула слухавку.

Подумки Вероніка намагалась розрахувати коли вона повернеться до дому, зараз була третя година дня, три години туди і три назад, і ще декілька годин треба побути з Назаром, тож швидше за все, коли вона приїде всі вже спатимуть, але вона приїхала до дому раніше ніж планувала, адже приїхавши до лікарні, увійшовши в палату до Назара, вона просиділа там лише декілька хвилин, її обтяжувала його присутність, вона ненавиділа його і любила водночас, дивлячись на нього, вона хотіла аби він проснувся або помер, адже вона була впевнена що це він винен у всіх її бідах.

— Чому ти так рано повернулась? — запитував В’ячеслав.

— Сонце, я дарма потратила час.

— Чому?

— Цей психолог якийсь дурний.

— Чому?

— Я більше до нього не піду.

— Що трапилося?

— Я не можу там сидіти, з Назаром, мене аж трусить коли я в