Як правильно з'їхати з глузду, або посібник з божевілля - Сергій Інший
Психолог приймав в приватній лікарні що була за десять хвилин їзди від їхньої квартири, В’ячеслав почитав відгуки, вони були досить схвальні, тож він погодився, перед входом в кабінет психолога він поцілував Вероніку та побажав їй удачі, а сам вмостився в холі на диванчику.
— Доброго дня, ви мабуть Вероніка? — запитав чоловік років п’ятдесяти, він одразу сподобався Вероніці, він посміхався їй і здавався дуже приязним. — мене звуть Олексій Васильович.
— Приємно познайомитись, Олексій Васильович. — з посмішкою відповідала Вероніка.
— Прошу, сідайте де вам завгодно. — він жестом показав на крісло за столом перед ним і на диван під стіною, Вероніка вирішила що краще сісти перед ним, адже якби вона лежала на цьому диванчику, як це показують в фільмах, вона б точно переконала себе в тому що божевільна.
— Що вас до мене привело? — запитав лікар.
— Олексію Васильовичу, справа в тому, що останнім часом мені сняться жахливі сни. — не розуміючи чому, але Вероніка не відчувала дискомфорту, навпаки, цей чоловік, якимсь чином, викликав довіру до себе.
— Розкажіть детальніше.
Вероніка, не замислюючись, почала переповідати лікарю свої сни, починаючи з першого разу і закінчуючи сьогоднішнім сном, вона розповіла як навідувалась до Назара, навіть розповіла про те що бачить зв’язок між Назаром і своїми снами, вона очікувала що лікар розсміється їй в обличчя, але він навіть не зупинив її і попросив розповідати далі час від часу запитуючи щось пов’язане, вона розповіла про свої стосунки з Назаром, як він потрапив в автокатастрофу коли їхав у пологовий будинок, коли вона народжувала Маргариту, розповіла як їй було важко одній з дитино і з чоловіком що в комі, як вона познайомилась з В’ячеславом, як заново навилась кохати і вірити людям. Закінчивши свою розповідь, Вероніка помітила наскільки їй стало краще, вона вже була впевнена що виздоровіла.
— Лікарю, зі мною все гаразд?
— Так, не переймайтеся, швидше за все це наслідки ваших стресів на роботі.
– І що мені робити?
— Вам потрібно усунути ці стреси, що саме робити, це вже вирішувати вам.
— Тобто піти з роботи?
— Ну, це один з варіантів.
— Гаразд, дякую.
Вона попрощалась з лікарем та вийшла з його кабінет, Вероніка ще прийде сюди завтра і можливо ходитиме ще деякий час, аж поки її жахіття не припиняться.
— Ти як? — запитав В’ячеслав дружину.
— Усе нормально, пішли. — вона не хотіла розповідати про прийом тут, у холі лікарні, вона боялася що сторонні люди підслухають їх розмову, тож вони пішли в низ, сіли в машину та поїхали до Марії по Маргариту.
— То що тобі лікар сказав?
— Сказав що зі мною все добре, що це все через стреси на роботі.
— Бачиш, я ж казав тобі, що нічого страшного тут немає.
— Можливо ти і правий.
— Ти ще будеш до нього ходити?
— Так, він сказав що треба розібратись у всьому, як мінімум поки не припиняться ці жахіття.
Під’їжджаючи до будинку батьків Назара, Вероніка раптом впала в ступор, адже вони зараз запитають де вони були і що робили, вона ж не може сказати їм що ходила до психолога.
— А що ти сказав Марії, ну коли попросив її забрати Маргариту зі школи? Вона не запитувала чого я її не заберу або ти?
— Запитувала.
– І що ти відповів?
— Сказав що ти не можеш її забрати бо в тебе на роботі якесь супер важливе замовлення, щось таке.
— Ах. Дякую любий. — вона зітхнула з полегшенням, її чоловік передбачив все чого їй варто було боятися.
* * *
Вероніка в якомусь приміщені, в якійсь кімнаті, вона схожа на кабінет, але вона не розуміє що вона тут робить і чий це кабінет. Вона ходить по кімнаті туди-сюди в намаганнях знайти якусь схованку, адже зараз сюди хтось прийде і станеться щось погане, хтось викриє тут. Вероніка заглядає в шафу, під стіл, за штори, але ніде немає місця аби сховатись, раптом двері відчиняються і заходить Тимофій.
— Слава Богу це ти. — сказала вона Тимофію.
— Що ти тут робиш? — запитав він.
Вона розгубилася, вона не знає що відповісти, як пояснити йому що вона ховається від невідомо кого.
— Я тут декого чекаю.
— А кого саме?
— Ну, свою подругу. — почала брехати вона, помалу пересуваючись до виходу, їй хочеться негайно втекти звідси.
— Куди ти зібралась? — різко запитав Тимофій, їй стало страшно, вона раптом зрозуміла що це від нього вона ховалась.
— Мені негайно треба йти, я запізнююсь.
Тимофій скочив до дверей та закрив їх на ключ, його обличчя набуло тих рис, які ніколи раніше не бачила Вероніка.
— Ти нікуди не підеш.
— Що тобі від мене треба? — зі страхом в очах запитувала Вероніка, вона відчувала що зараз трапиться щось погане, але не розуміла чому, адже Тимофій хороша людина, він дуже любить Маргариту і до неї завжди добре відносився.
— Вероніко, ми з тобою давно знайомі, так?
— Так, і що? — вона поглянула ще раз на Тимофія, і помітила що він молодший на років десять, вона поглянула на себе і побачила що виглядає так наче і вона молодша на десять років.
Тимофій підійшов до неї, схопив її за плече та кинув на ліжко.
— Ти потрібна мені. — сказав він та почав роздягатись, Вероніка була в паніці, але нічого не могла зробити, вона просто дивилась як він роздягається а потім роздягає її, вона відчуває як він входить в неї, як він робить це, вона відчуває задоволення, їй приємно але вона не хоче цього відчувати, вона починає плакати і кричати.
— Зупинись! Ні! Це неправильно!
— Вероніко! Сонечко. — вона відкрила очі і побачила В’ячеслава. — Тобі знову наснився кошмар?
— Так, але це був не зовсім кошмар, ну це був дуже поганий і неприємний сон, і дуже дивний. — вона ще досі відчувала збудження від подій що їй наснились.
— Що цього разу тобі снилося?
— Я не можу тобі розказати.
— Тобі снився Назар? — ображено-підозрілим тоном запитував В’ячеслав.
— Ні, Назара там не було. До чого тут він? — роздратовано відповідала вона.
— Ну а звідки я знаю що тобі сниться? — тепер і він був роздратований.
— Мені снився Тимофій.
— Ну, звичайний собі сон, тобі вже не сняться жахіття пов’язані з Назаром,
