На межі бажання - Адалін Черно

— В неї струс мозку, — долинає до мене чийсь чужий голос. — Сьогодні вона побуде під наглядом, а завтра зможете забрати її додому, зрозуміло, якщо все буде добре.

— Дякую.

— Ви поліцію викликати будете?

— Ні.

Я намагаюся підняти повіки, але нічого не виходить. Хочеться спати, в голові паморочиться, але вже не нудить. У ніс б’є запах ліків, втім, я й так знаю, що в лікарні. Нерозумно було б вважати, що Руслан залишить мене вдома в тому стані, у якому я була.

Я чую стукіт дверей, а потім якийсь скрип. Моєї руки торкається чоловіча рука, і я мимоволі сіпаюся.

— Це я, Аню.

Руслан. Відчуваю, як сльози навертаються на очі й стікають до вух. Не знаю, чому плачу: тому що все позаду, чи тому що усе тільки починається. Я не вірю, що це кінець. Тепер не вірю. Ваня не залишить мене. Страх сковує, я не можу вимовити ані слова.

Розплющивши очі, миттю їх заплющую. Занадто боляче дивитися на яскраве світло.

— Якщо тобі не буде гірше, я заберу тебе додому, — впевнено говорить Руслан. — З тобою більше нічого не станеться, обіцяю.

Він ледь відчутно стискає мою руку, але я чую скрип ліжка під його долонею. Він напружений, можливо, розлючений.

Мені хочеться запитати, що з Ванею. Срати я хотіла на його стан, аби він був лише живим, інакше через мене Руслан отримає термін. А цього я точно не хочу. Я й так хвилююся через те, що Ваня може влаштувати.

— Я залучу одну людину, він розлучить вас і потрібно буде домогтися, щоб цьому виродку видали документ про те, що він не може до тебе наближатися.

— Я хочу зняти побої, — вимовляю сиплим неживим голосом.

— Аню.

— Я хочу, Руслане, документ повинен бути в мене на руках. Він не буде сидіти, розумієш. Він подасть заяву, і ми маємо довести, що ти не винен.

— Все буде добре.

— Руслане, будь ласка.

Я знаю, що все це непросто, що доведеться розповідати слідчому про те, що сталося і, можливо, так ми прискоримо розправу над Русланом, але натомість, у нас буде захист. У Вані друг працює у прокуратурі, я боюся, що він залучить його, і тоді в нас не залишиться ні аргументів, ні можливостей, нічого.

Руслан важко дихає, я навіть не можу подивитися чи дісталося йому, хоча припускаю, що ні. Він дуже чітко завдавав удар за ударом. Щоправда, сама я не можу похвалитися тим же. Обличчя болить, говорити теж виходить погано. Підозрюю, що обличчя страшенно набрякло. І я не хочу, щоб Руслан бачив мене такою: побитою, страшною.

— Твоє повернення додому може затягнутися, — він стискає мою долоню знову.

— Мені нач-ха-ти, Руслане, я хочу, щоб у нас були хоч якісь докази.

— Я зрозумів.

Руслан має рацію. Я залишаюся в лікарні на три дні. Даю свідчення, отримую документ, який засвідчує побиття. Руслана ніхто не чіпає через відсутність заяви. Я дивуюся, що її досі немає. Уже під час виписки до мене підходить слідчий, якому я подавала заяву:

— Можна з вами поговорити?

— Так, звичайно, — я дивлюся на всі боки, але Руслана поки немає.

— Я б радив вам найняти хорошого адвоката.

— Щось сталося?

— Поки що ні, але… ви пам’ятаєте, в якому стані був ваш чоловік, коли ви залишили місце події?

— Н-н-н-і-і-і, — брешу я.

Я бачила Ваню. Він був весь у крові, й у відключці. Не знаю, чи був він живим.

— Поки нам не надходило жодних заяв. Це свідчить про те, що чоловік поки не прийшов до тями або ж вирішив не подавати нічого. Другий варіант найідеальніший, тому що за першого, ваша заява нічим не допоможе. Того, хто вас захищав, притягнуть до відповідальності за статтею тяжких тілесних.

— Але він мене захищав!

— Ви дружина чоловіка, який вас побив. Якщо ваш чоловік найме хорошого адвоката, той доведе, що ви просто розмовляли, а ваш «коханець» побив його. І ви двоє — у змові. Мені неприємно вам це говорити, але так працює наша система. На жаль. Наймайте найкращого адвоката і сподівайтеся, що ваш чоловік сидить вдома, п’є пиво й не збирається подавати заяву.

Я киваю.

У тому, що це не так, навіть сумніватися не доводиться. Ледве Ваня розтулить очі, він відразу побіжить писати заяву, і Руслана знайдуть.

— Всього найкращого.

Він йде, а я залишаюся стояти й чекати. Хочеться завити від усвідомлення, що моє життя тече за найнесприятливішим сценарієм. За що мені все це? Чому я не вибрала гідного чоловіка? Чому Ваня такий?

— Аню!

Руслан підходить до мене з букетом квітів, вручає червоні троянди з однією білою посередині й, обійнявши мене, допомагає дійти до дверей. Я почуваюся значно краще, але іноді накочує запаморочення. Тільки зараз я бачу на його обличчі кілька саден і рубець над бровою. Усе ж таки Ваня встиг влучити кілька разів. Руслан допомагає мені сісти в автомобіль, відчиняє дверцята, садовить на сидіння і, розмістившись поруч, заводить двигун. Я дивлюся перед собою й не знаю, як краще поговорити з ним про те, що сказав слідчий.