На межі бажання - Адалін Черно

Аня

Перше рішення — бігти. Швидко та не озираючись. Втекти якомога далі, щоб не бачити його перед собою й не чути навіть. Мені страшно не стільки від того, що він може зробити, скільки від самої його присутності. Зараз Ваня виглядає як типовий антигерой багатьох фільмів: відросла борода, злий погляд, лють в очах, яка спрямована на мене.

Я очікувала, що він не буде радий і не зможе поговорити по-людськи, але щоб аж так. Холодок пробігає по спині. Я роблю кілька кроків назад і зриваюся на біг. Я не маю наміру чекати, поки він схопить мене, як амебу. Дорогою намагаюся дістати телефон і набрати Руслана, але пальці не слухаються, а серце, що гучно калатає в грудях, не дозволяє зробити й кроку.

Я чую телефонний дзвінок і намагаюся відповісти, через що сповільнююсь і потрапляю в руки чоловіка. Сподіваюся, що незабаром колишнього чоловіка, але все ж на мої плечі лягають його чіпкі пальці.

З рук виривають телефон, я намагаюся звільнитися, але як наслідок падаю на асфальтовану доріжку. Встигаю виставити вперед долоні й боляче приземляюся на них, роздираючи шкіру до крові й відчуваючи пекучий біль. Я не думала, що все буде ось так.

Знала, що перша зустріч після мого вчинку мине не солодко, але щоб до моєї крові…

— Вставай, тварюко! — Ваня хапає мене за петельки й підіймає, вбиваючи мене в стіну якогось гаража за спиною, а після я чую дзвінок знову.

Цього разу телефон у нього в руках, і я абсолютно точно не зможу його вихопити. Навіть якби й спробувала, не вийшло б, тому що він утримує мене на відстані витягнутої руки, а його долоня міцно стискає мою шию. Так сильно й боляче, що мені стає важко навіть вдихнути.

— І хто тобі дзвонить, а? Руслан! Це хто, блять, взагалі?! Трахаль твій?! — він тицяє телефон під ніс і стискає пальці на шиї так сильно, що від страху я витріщаю очі та впиваюсь руками в його плече, намагаючись відштовхнути.

Мої спроби виявляються марними. Він удвічі більший від мене й навряд чи мені вдасться бодай зрушити його з місця.

— Щас я з ним, сука, поговорю!

Він натискає «відповісти» та прикладає телефон до вуха:

— Ну привіт! — Ваня вишкірюється. — А в неї чоловік є, уявляєш?

Я не знаю, що відповідає йому Руслан, але ні закричати, ні навіть пискнути я не можу, Ваня стиснув мою шию так, що навіть вдихнути складно. Я розумію, що варто йому натиснути ще трохи, і я задихнуся.

— Чьо, блять? — Ваня на мить послаблює хватку, я роблю вдих і кричу щосили. — Тихо, сука! А ти, — він звертається вже до Руслана. — Нахуй пішов, ясно? Вона моя дружина, тварюка ти така. Спробуй тільки шукати її.

Він відкидає мій телефон і звертає свою увагу на мене.

— Що думаєш, на іншого мужика стрибнула, відразу захист здобула? — він злісно шкіриться, а я не можу повірити, що за цього чоловіка я вийшла заміж.

Я що, не бачила, яким він був насправді? Або не розуміла, з ким живу? Як можна було не помітити за призмою любові ось це: спотворене злістю обличчя й готовність вбивати, а ще небажання віддати те, що йому не належить.

Я ж не річ!

Я жінка!

Вільна.

Так, усе ще його дружина, але в нього немає жодного права так поводитися зі мною!

Я раптом ловлю себе на думці, що до Руслана навіть подумати в цей бік боялася. Усе переконувала себе в тому, що це нормально, що багато жінок терплять, а я… мені й терпіти-то нічого було. Так, рідкісні випади, удари, синці. Це не побиття, коли не можеш встати з ліжка, а так… прочуханка.

Я дійсно так думала!

Думала доти, поки Руслан не показав мені, якими мають бути стосунки.

І нехай у нас досі нічого не було, я зрозуміла, як він ставиться до мене. З яким тремтінням торкається вранці, як ледве відчутно проводить рукою по плечу, вітаючись. Я зрозуміла всі його хитрощі й «випадкові» дотики й не хотіла нічого змінювати.

Мені було так добре!

Здавалося, що я вирвала частинку щастя. Видерла в долі з м’ясом своє, але, виявляється, моїм це ніколи й не було.

Я не знаю, що зараз робить Руслан і в якому він стані. Він повинен бути на парах, а я — мчати додому, щоб порадувати його. Натомість я думаю про те, що я не зможу повернутися. Ваня мене не відпустить і, швидше за все, навіть не залишить живою. Хіба можна залишити живою ту, що зрадила? Я не вірю, та й по ненависті в його очах розумію, що він уже не думає.

Ні про що не думає!

Ні про правосуддя, ні про поліцію, ні про те, що його можуть посадити за скоєне.

— Ти що думала, я не знайду тебе? — вкрадливо вимовляє він. — А я знайшов, уявляєш! Шукав тебе так довго, але знайшов. Вистежив, суку таку. Ти як могла піти, а? Як дозволила собі? — його рука на мить знову відпускає мою шию, але лише для того, щоб із силою вдарити мене по щоці.

Біль із правого боку обпікає, я відчуваю запах крові в роті й розумію, що в мене розсічена губа, а ще мене так сильно оглушило, що ледь розумію, що відбувається. Лише його слова уривками й відгомонами долинають до мене.

— Тварюка… вб’ю… люблю ж тебе… ідіотка.