На межі бажання - Адалін Черно

Я не розумію, що він говорить. І чому замість жорстокості, я тепер відчуваю, як він лапає мене. Як бридко чіпає руками, а всередині з’являється бажання позбутися від його рук.

— Краще бий!

Я сама не розумію, як говорю це. Нехай і справді краще б’є, а не ось це ось усе. Нехай лупцює мене, але не чіпає, не цілує, не торкається. Я ж потім не зможу. З іншим не зможу, якщо він зараз візьме мене силою.

— Сука! — його рука знову падає на мою щоку. — Тварюка така!

Я падаю на землю, відчуваючи, як біль обпікає плече й чекаю нових ударів, але їх немає. Я навіть прочиняю очі, які заплющила раніше, щоб нічого не бачити. Ваня лежить поруч зі мною. Ошелешений та захищається, а зверху стоїть Руслан, чітко та блискавично завдаючи удар за ударом. Він мовчить. Нічого не говорить, а я раптом звертаю увагу на те, що на Вані не залишилося живого місця. Обличчя опухло й набрякло, і мені його не шкода, але я кидаюся до Руслана. Набираюся сил, хоча чомусь мене страшенно нудить, а перед очима темніє. Я кидаюся до нього й хапаю його за шию.

— Припини, будь ласка, припини!

Він завмирає. Обертається. Дає Вані спокій.

Це відбувається в якомусь уповільненому зніманні.

Руслан обережно торкається мого обличчя, морщиться, сіпається.

— Мені погано, Руслане, залиш його… будь ласка.

Він залишає, підхоплює мене на руки та кудись несе. Я встигаю помітити його автомобіль і видихнути, перш ніж провалитися в небуття.