На межі бажання - Адалін Черно

Поки я їду в ліфті, злість так і розростається всередині. Я не можу зрозуміти цього чоловіка, а ще мені раптом стає шкода Руслана. Адже він теж це терпів? За той час, що його мати та батько були разом. Владислав поводився так само? Вчив старшого сина життю?

Чомусь саме зараз ловлю себе на думці, що радію самостійному дорослішанню Руслана. Таких, як він, здається, не існує. Уважних, ввічливих, ладних кинутися у вир із головою та обстояти своє. За останні тижні я поглянула на хлопця зовсім іншими очима і зловила себе на тому, що прив’язуюся. Починаю чекати його з університету, з задоволенням обіймаю його, коли приходжу пізніше.

Я наче в казці й ніяк не можу повернутися в реальність. Відчуття, що все не так просто не залишає мене, але я відчайдушно йому опираюся. Випиваю до дна це дике відчуття насиченості та щастя. Я навіть забуваю про те, що вже подала на розлучення, а ще про те, що змінила номер і Ваня тепер не може мені телефонувати. Я відрізала себе від минулого і продовжила жити в сьогоденні, де на мене чекав хлопець мрії й стосунки, які тільки зароджувалися, але вже викликали бурю всередині.

Навіть зараз я поспішала додому, щоб встигнути до приходу Руслана і приготувати йому вечерю. І не тому, що він вимагав, а тому що мені хотілося зробити йому приємно. Не тому, що вдома на мене чекають стусани, а тому що коли він повернеться у квартиру, насамперед підійде до мене, обійме, пригорне до себе й змусить зніяковіло відводити очі.

Я все ніяк не можу звикнути до того, що можна не стримувати свої бажання, що поруч із Русланом я можу відкриватися, бути собою, справжньою. Такою, якою я хотіла бути.

За мріями я не відразу розумію, що йду кудись не туди. Уже хочу розвернутися й піти в інший бік, але прикипаю до землі. Переді мною стоїть Ваня. З відрослою бородою, згаслим поглядом та злістю, яка горить у його очах.

— Піймалася, сука!