На межі бажання - Адалін Черно

— Не мовчи ж, Аню, — промовляє Руслан. — Я не кусаюсь, спати до тебе проситися не буду, поки ти сама не попросиш.

Фарба заливає моє обличчя. Я відчуваю це по тому, як несподівано почало пекти щоки.

— Ну хоч почервоніла, — жартує Руслан. — Тобі тут подобається?

— Тут чудово, — вичавлюю з себе. — І я просто не знаю, як тобі віддячити й що сказати.

— Ти можеш іноді пускати мене у своє ліжко…

Я втрачаю дар мови й це, мабуть, відбивається на моєму обличчі.

— Я жартую, Аню, — Руслан усміхається. — Вечері ввечері та сніданку вранці буде достатньо. Більшого я не вимагаю. Тиснути на тебе не буду. Я допомогти тобі хочу, а не залякати й змусити відчувати себе зобов’язаною.