На межі бажання - Адалін Черно

Аня

Руслан мовчки збирає мої речі, складає їх назад до сумки, зазирає в кожну шухляду та полицю, відчиняє тумбочки, щоб перевірити, чи не поставила я щось туди. Весь цей час він мовчить, методично роблячи те, за чим прийшов, а я не наважуюся його перервати, тому що мені вперше не хочеться щось робити та протестувати. Я так втомилася.

Мені раптом набридло кожного дня боятися. І якщо раніше я боялася того, що повернеться чоловік і докладе руку до мого виховання, то зараз я боюся вийти з номера на вулицю, щоб випадково на нього не наштовхнутися. Я не хочу так жити, тому дозволяю Руслану зібрати мої речі, взяти мене за руку і впевнено забрати з готелю.

Навіть якщо на виході ми зустрінемо Ваню, я не буду боятися, тому що поруч Руслан. Не знаю, звідки така впевненість, що він захистить мене, але я просто знаю це, тому йду за ним. Дозволяю йому вирішити за мене. Напевно, безглуздо, тому що я повинна робити все сама, а не перекладати свої проблеми на плечі іншого чоловіка, коли від першого ледь втекла.

Зараз я не можу інакше. Та й він не дозволяє. Вчинками своїми, тим, що приїхав, обійняв, подарував спокій. Мій мозок відмовляється працювати сам, щось вигадувати, шукати. Мені навіть здається, що все, що зараз відбувається, проходить повз мене, а я просто глядач, який спостерігає за всім збоку.

Дорогою Руслан мовчить, але впевнено керує автомобілем. Я ж встигаю помітити зціплені на кермі руки й стиснуті в тугу смужку губи. Він незадоволений, і я з одного боку розумію причину його невдоволення, а з іншого… чому він так поводиться? Я засмутила його тим, що пішла?

— Ти й уявити не можеш, що я відчув, коли побачив на порозі маму, а тебе немає.

— Маму? — здивовано перепитую.

— Так, ви зіткнулися з нею на сходах, — Руслан киває.

— Ох, — тільки й можу видавити я.

Образ матері Руслана вже встиг стертися з моєї пам’яті. Я пам’ятаю тільки валізу, яку вона тягнула за собою, й невдоволене бурчання. Вона зрозуміла, що я та, хто жив у його квартирі? І що вона подумала? Що я занадто стара для її сина? Або що хочу влаштуватися тепліше з такою явно вигідною партією?

— Я подумав, що він тебе забрав. Ти зібрала валізу з моїми речами, що ще я мав думати, — Руслан зупиняє машину на світлофорі й повертається до мене. — Я думав, що це він. Він тебе знайшов, вистежив і силою забрав до себе. Я вже збирався їхати до нього, розумієш?

Я киваю. Навіть не думала про це. Не могла і припустити, що Руслан буде хвилюватися, що подумає, ніби мене знайшов Ваня. В ту мить, коли я ганебно тікала з його квартири, я думала лише про те, що повинна бути самостійною, що як би мені не подобався хлопець, як би я його не хотіла, я доросла жінка, його викладачка. А він… він мій студент. Я не могла перекласти на його плечі свої проблеми, щоправда, він із легкістю зробив це сам, не запитавши мого на те дозволу.

— Я орендував квартиру, — уже спокійніше говорить він. — Вибач, що підвищив голос, — він вибачається, а я усвідомлюю, що навіть не зрозуміла цього. Не почула, що він сказав попередню фразу голосніше, ніж потрібно. — Я хочу, щоб ти швидше її побачила. Тобі сподобається.

Я лише киваю, вирішивши залишити розмову про оплату на потім. Я не хочу, щоб Руслан платив за квартиру сам. Хочу розділити з ним оплату, але зараз, після всього, коли він на нервах, а я не можу розібратися в собі, не найкращий час для цієї розмови.

Квартира мені подобається з порога. Руслан заносить мою сумку, кладе її на підлогу в передпокої, а я роззираюся навколо та думаю про те, що тут не просто гарно. Тут ідеально. Бежеві стіни, білі стелі, темно-коричнева шафа, тумбочка шоколадного кольору та м’який великий сірий килим посеред передпокою. Далі — вітальня.

Я прямую вперед. Помічаю чорний диван, невеликий скляний журнальний столик у центрі, плазму великої діагоналі й такий же м’який килим, як у передпокої, тільки набагато більший. На ньому, здається, можна спокійно вміститься двом, але я швидко відганяю цю думку. Зовсім не про те я думаю.

Кухня, куди мене далі заводить Руслан, дивує мене найбільше. Тут усе так, як я і мріяла: величезна мийка, індукційна плита для готування, чорно-білі тони, скляна поверхня барної стійки, келихи зверху, кошик з фруктами в центрі. Я й уявити не можу, скільки коштує оренда такої квартири в місяць і не впевнена, що потягну її.

До спальні я потрапляю в останню чергу й навіть заплющую очі в надії, що мені все це мариться.

Але ні.

Величезне ліжко в центрі, шафа збоку, невелика тумбочка з дзеркалом і освітленням, яке явно допоможе зробити макіяж у вечірній час. У кутку розташований комп’ютерний стіл і зручний шкіряний стілець. Я вже мовчу про паркет і про те, що тут як у казці. Відчуття, що у мене з’явилася чарівна хрещена фея й перенесла мене з бідного життя з чоловіком, який перестав мене цінувати, в інше життя. До вродливого статного хлопця, у нову квартиру, де все сяє. Мимохідь я навіть думаю, коли ж закінчиться диво? Адже воно має закінчиться одного разу?

— Спальня твоя, вітальня моя, — говорить Руслан. — Оренду оплачено на пів року вперед. Грошей із тебе не візьму. Примушувати платити тілом теж не буду.

Я повертаюся до нього й бачу, що він усміхається. Явно знає, що я хотіла поговорити про оплату, тому знищує ці спроби в зародку. Я не знаю, що сказати.