На межі бажання - Адалін Черно

Руслан

Ранок починається зі стояка та неймовірного краєвиду, який відкривається мені, варто зайти на кухню. Аня, у коротеньких шортах та майці, яка ледь приховує груди, щось готує біля плити. Мене вона помічає не відразу, тому що надто сильно захоплена процесом. І треба ж, сприйняла мої слова про сніданок серйозно, встала раніше за мене, готує.

А я відчуваю себе ідіотом, у якого замість звичайного апетиту прокинувся недотрах. Запахи на кухні стоять неймовірні, а я тільки її бачу й уявляю, як підходжу, обіймаю, зариваюся долонею в її волосся та пропускаю його крізь пальці.

— Доброго ранку, — Аня помічає мене й вітається.

Повертається спиною до стільниці, впирається в неї руками й дивиться на мене.

— Доброго.

Я усміхаюся, як придурок. Учора ми так і не поговорили нормально. Аня пішла у ванну, а після пішла переодягатися, але так і не вийшла. Я знайшов її сплячою на ліжку. Втомилася. Вимоталася за день.

— Як спала на новому місці?

Аня зніяковіла, але потім усміхнулася та сказала:

— Чудово. Давно так не висипалася, ліжко зручне і… — вона замовкає та дивиться на мене, закусивши губу.

Розуміє, мабуть, мій стан. Або помічає в очах те, що мені ніяк не вдається приховати. Як би я не намагався, а захоплюватися нею я не можу припинити. Вона занадто справжня, світла та ніжна, щоб сприймати її звично. Так, як сприймаю інших. На це мені просто бракує сил, тому що з нею все інакше.

— Я готую омлет із беконом. Ти любиш?

— Я все люблю, — відповідаю з усмішкою і вже хочу підійти до неї, але в цю мить дзвонить мій телефон.

Мама.

Я мав подзвонити їй учора, але не мав часу й бажання. Зараз змушений узяти слухавку, все-таки я вперше з’їхав від неї на власну квартиру.

— Я на хвилинку, — кажу Ані й виходжу на балкон. — Так, мам.

— Ти обіцяв зателефонувати, — без привітання говорить мама, що означає лише одне — вона образилася.

— Вибач, часу вчора не було, ми пізно приїхали.

— Ми? — мені здається, що в голосі мами прослизають істеричні нотки, але я пропускаю їх повз вуха.

— Так, ми, мам. Я говорив тобі вчора, не бачу необхідності повторюватися сьогодні.

— Відколи це ти не ділишся зі мною тим, що важливо для тебе? — у її голосі я вловлюю відчай, але варто мені відступити, як вона почне напад, тому я спокійно вимовляю:

— Відтоді, як тобі почало не подобатися те, що мені важливо.

Вона замовкає, я ж дивлюся, як на дитячому майданчику граються діти. Поруч, обійнявшись, сидить пара, і з усмішками спостерігають за ними. Напевно, у мене теж так колись буде. Свої діти, за яких я буду відповідати, гуляти з ними в парку, ходити на каруселі й підтирати слину. Я навіть уявляю це. Я, Аня й наші малюки.

— Руслане, ти мене чуєш?

— Повтори ще раз.

Якщо мама дратується, то не дає взнаки. Лише зітхає, запитує, чи не потрібні мені гроші й додає:

— Ти впевнений, що вона та, хто тобі потрібен?

— Я задумався про дітей, мам. З нею.

Більше я нічого не кажу, прощаюся з мамою і кладу слухавку, відчиняю двері й заходжу у вітальню, йду на кухню, де Аня вже поставила сніданок. Вона навіть це зробила з якимось особливим почуттям, тому що на тарілці охайно викладений омлет, а біля нього — шматочки бекону. Салат з овочів насипаний збоку. Вона приготувала звичайний сніданок, а мені здається, що я потрапив у дорогий ресторан і переді мною — витвір мистецтва.

Коли бабська хірня, нарешті, припиняє ламати мою голову, я беру виделку в руки й беруся до їжі. Готує Аня чудово. Смачно й ситно. Я впорався зі сніданком швидше й чекаю, коли закінчить вона, і тільки після цього цікавлюся:

— Не зважилася повернутися в інститут?

— Ні, — вона хитає головою. — Я напишу заяву про звільнення й буду працювати репетитором. Якщо… — вона замовкає, ніби не знає, чи може запитати. — Якщо батькам буде зручніше, щоб дитина приходила до мене, я можу дати цю адресу?

Спочатку я думаю, що вона жартує. Знущається з мене, щоб підняти настрій, але Аня серйозніша, ніж будь-коли, і я ледь стримуюся, щоб не вдарити по столу. Я емоційний до чортиків, але з нею доводиться стримувати більшу частину моїх почуттів, щоб не налякати. Я боюся, що після її мудака, будь-який мій різкий рух обернеться проти мене. Я не хочу цього, тому зітхаю й кажу:

— З’ясуймо відразу, щоб потім у тебе не було запитань. Цю квартиру я зняв для тебе. Шукав таку, щоб сподобалася тобі. З ідеальною до чортиків кухнею, з гарною спальнею, із широким дзеркалом і тумбочкою, куди б ти змогла складати косметику, парфуми та іншу жіночу нісенітницю.

Замість того, щоб образитися, вона усміхається. Інша б на її місці надула губи, встала і сказала, що її косметика — не нісенітниця. Аня ж усміхається і скромно опускає погляд у стіл. Ось чому вона, раптом приходить розуміння. Тому що вона не награна, не намагається влаштувати трагедію з дрібниць, не голосить через зламаний ніготь. Навіть у ситуації, яка склалася, вона показала себе мужньою. І одночасно тендітною.