На межі бажання - Адалін Черно

— Я боялася, — зізнається вона, коли я обережно веду її за собою до ліжка й обіймаю, притискаючи до себе настільки близько, наскільки можу.

— Чого?

— Що ти злякаєшся.

Зізнання дається їй важко. Непомітно вона бгає кофту, яку одягнула, аби тільки закрити голі плечі. Вона хвилюється, нервує.

— Я й сама злякалася, — відверті зізнання не закінчуються. — Навіть ледве дзеркало не розбила в лікарні.

— Ти гарна.

— Руслане.

— Чхати я хотів на це все, чуєш? — шепочу їй на вухо. — Чхати! Я такою тебе… — замовкаю, усвідомлюючи, що тільки-но ледь не сказав «кохаю». Потрібні їй зараз ці зізнання. Що, як вона подумає, що це через жалість. — Він відповість за те, що зробив! — відвертаю її від ледь не сказаних слів.

— Пообіцяй, що нічого не будеш робити, — вона дивиться на мене, як зацькований звір. — Мені потрібно тільки розлучення, а у всьому іншому не потрібно його чіпати, будь ласка. Він повинен сам мене залишити, інакше… — вона мовчить. — Що, якщо з тобою щось станеться?

Вона хвилюється.

За мене.

Вона, блять, хвилюється за мене!

Чомусь від усвідомлення цього сильно тягне всередині. Ніби й добре, і погано водночас. Ніколи такого не відчував, тільки з нею. Здається, усе тільки з нею.