На межі бажання - Адалін Черно

Руслан

Я не знаю, як тримаюся. Як можу дивитися на те, що він із нею зробив, і не зірватися з місця, щоб знайти його й закінчити те, що вона не дала. Перші години, поки їй надавали допомогу, а я метався холом лікарні, думав повернутися. Знайти його, запхати в автомобіль, кудись відвезти й… була людина — й немає людини.

Я ладен був начхати на суд, на розправу, на свідків, які, я впевнений, були. Хотілося звільнити її від цього мудака. Адже він не востаннє до неї приперся. Він зробить це ще й ще.

Я зможу бути поруч завжди?

— Руслане, — Аня відволікає мене, коли я стискаю руки на кермі сильніше.

Злюся. На себе за те, що нічого не зробив за минулі дні, і на неї, що відтягнула мене тоді.

Я розслаблюю пальці й трохи зменшую швидкість. Ми їдемо повільніше, й Аня заспокоюється, відвертається від мене до вікна, щоб я не бачив її обличчя.

Блять.

Як же хочеться стерти її чоловічка з лиця землі, зробити так, щоб він більше не міг до неї наближатися. Я вирішую, що попрошу допомоги в батька. Розповім про цю ситуацію і, нехай мені доведеться на коліна перед ним стати, але я попрошу його зробити все можливе, щоб її чоловіка посадили. Тільки тоді вона зможе спокійно спати та більше не боятися.

Додому ми приїжджаємо швидко, я паркую автомобіль біля входу, намагаюся допомогти їй вийти, але Аня поспішає це зробити сама. Закрившись волоссям від консьєржа, вона підіймається до ліфта, тисне кнопку й опускає голову вниз. Її обличчя набрякле, із синцями та саднами, губа розбита, а під очима синці. Я розумію її небажання показуватися іншим, але й переді мною вона закривається. Відвертається, щоб я не дивився.

У квартирі Аня трохи розслабляється, але за будь-якої спроби їй допомогти, присікає це й робить усе сама.

— Я в душ, добре? — вона говорить це мені, але опускає голову в підлогу.

— Добре.

Вона швидко ховається за двері.

— Твою матір! — тихо гарчу я і стискаю руки в кулаки до болю.

Хочеться в щось врізати. Нахєрячити когось. Хоча, чому когось? Навіть ім’я його є та адреса. Бажання стає настільки сильним, що я ледве можу стриматися.

Але все ж переборюю себе та йду готувати обід. За ті дні, що Аня була в лікарні, я навчився більш-менш готувати. Замовляти їжу з ресторану було б простіше, але, по-перше: я витратив значну суму на оренду квартири, по-друге: батько відмовився давати мені гроші після останньої нашої з ним розмови, а по-третє: гроші знадобляться, щоб посадити цього виродка.

Коли двері ванної відчиняються, я повертаюся, але Аня відразу опускає голову й боком йде до дверей спальні. Я злюся. Не на неї. На себе за те, що не приїхав за нею після занять. Я ж знав, що її колишній — мудак, тож якого тоді хєра я не передбачив такого варіанту розвитку подій?

Вона заходить у спальню, тихо причиняє двері, а я не стримуюся й відкидаю вилку, знімаю із себе фартух та йду до неї. Начхати, що вона там подумає, я мушу дати їй зрозуміти, що навіть така вона мені все ще не байдужа.

Я входжу в кімнату без стуку й перше, що кидається мені в очі — її худенька оголена спина. Аня й раніше була маленькою, але після днів, проведених у лікарні, кістки на ній почали випирати ще більше. Мені хочеться стиснути її у своїх обіймах, але я обережно підходжу до неї. Вона тремтить.

Плаче.

Блять, вона плаче!

Опинившись близько, я вже не стримуюся, ривком, але якомога обережніше, притягую її до себе й ховаю її обличчя на своїх грудях, обіймаю за тендітні плечі й шепочу:

— Вибач… вибач мені, будь ласка.

Вона хитає головою й щось мугикає, але з її губ зриваються тільки схлипи.

— Тихіше… не плач… Ань, ну припини.

Я й сам не розумію, що перебуваю на межі зриву. На тій самій межі, коли начхати на все, коли рішеннями керує не мозок, а емоції. Я хочу розплати, помститися за її сльози та біль, який їй довелося пережити, за той страх та істерики, від яких вона не може позбутися.

— Ти… не… винен, — вимовляє, запинаючись. — Він… він… би… знайшов мене.

— Вибач, що не приїхав за тобою.

Так, я почуваюся винним, що б вона не казала. Це дике відчуття, яке спалює та не дає спокійно зітхнути.

— Руслане, — вона витирає сльози, смикає головою, але, ніби отямившись, відвертається.

— Ні, досить, — перехоплюю її за підборіддя. — Подивися на мене, будь ласка.

— Ні, — вона вперто хитає головою. — Я страшна. Синці ці потворні. Нумо зачекаймо…

І голос такий… зривається, високий, доходить майже до істеричних ноток.

— Ми не будемо чекати, Аню, — кажу рішуче. — Ти будь-якою мені подобаєшся.

Вона завмирає. Мовчить. Я уявляю, як вона закушує губу, а потім Аня підіймає голову й дивиться на мене.

Секунда…

Дві…

Три…

Самотня сльоза скочується її щокою. Вона хоче відвернутися, але я не дозволяю їй цього зробити, нахиляюся, легенько торкаюся її губ. Проводжу по них язиком, відчуваючи солоні сльози. Вона відповідає мені, і я розумію, що справді, навіть такою вона все ще подобається мені. Я хочу її цілувати, обіймати, бути поруч і щоб не відштовхувала. Ні зараз, ні потім. Ніколи.