На межі бажання - Адалін Черно

Аня

— Ми підемо гуляти? — запитує Руслан, варто йому прийти додому. — Годині о восьмій можемо вийти, парком пройтися, що скажеш?

— Я не дуже добре почуваюся, — усміхаюся через силу. — Голова щось болить.

Насправді я почуваюся чудово, але боюся зізнатися, що мені страшно виходити на вулицю. Мене трясе від однієї думки про те, що там може чекати Ваня.

— Аню, — Руслан роззувається і кладе на стіл пакет, який приніс із собою. — Розповіси?

— Про що?

Мені неприємно від нього щось приховувати, і я відвертаюсь. Вдаю, що займаюся приготуванням, насправді ж навіть не бачу нічого, тому що очі застилають сльози. Я не хочу бути такою й розумію, що навантажую молодого хлопця проблемами, коли він, за великим рахунком, мав би розважатися з однолітками.

— Аню, — його міцні руки м’яко лягають на мої плечі. — Йдемо, будь ласка. Я ж знаю, що ти не хочеш, тому що боїшся, але ж я поруч.

Він обіймає мене за талію, проводить долонею по животу, кладе підборіддя мені на плече й м’яко цілує в шию. Його дихання лоскоче шкіру, ніжні губи торкаються вуха. Черговий ковток повітря потрапляє в мої легені через силу: здається, я і справді розхвилювалася.

— Я не можу — нечітко вимовляю, сама не впізнаючи свій голос: благальний та схвильований.

Я і справді не можу. Вулиці району схожі одна на одну, такі ж гаражі, біля яких мене бив Ваня — практично скрізь. У них немає нічого страхітливого, крім того, що там практично ніколи не буває людей. Це єдиний їхній недолік. І зараз мені страшно зіткнутися віч-на-віч із реальністю.

— Руслане, будь ласка.

— В мене є краща пропозиція, — він м’яко розвертає мене до себе, витирає великими пальцями сльозинки з моїх щік і змушує підняти голову, зустрічаючись із ним поглядом. — Нумо поїдемо за місто. Сьогодні п’ятниця, у понеділок у мене три пари, тому я можу їх прогуляти. Ми поїдемо якомога далі звідси, туди, де тобі не буде страшно. Ти звикнеш і… не будеш більше боятися.

Я хочу заперечити, сказати, що зовсім не боюся, але мовчу, тому що він навчився читати мої емоції й бажання без слів.

— Добре.

Погоджуюся. Руслан має рацію, за містом мені повинно стати краще.

Після вечері, непомітно для хлопця, тікаю до ванної. Дивитися на своє віддзеркалення — понад мої сили. Мені боляче бачити там вкрите синцями обличчя, розпухлу губу й погляд зацькованої лані, але зараз я прийшла сюди саме за цим. Переконатися, що я все ще така: розгублена, перелякана, яка боїться кожного шереху і прокидається, варто почути, як хтось із сусідів спускає воду за стіною.

Як би я не намагалася, а позбутися спогадів не виходить. Варто мені заплющити очі, як перед очима постає Ваня. Його широка сильна долоня, яка дзвінко опускається на моє обличчя, його запах, який забиває ніздрі до нудоти, та руки, які блукають тілом.

Я боялася, що не зможу терпіти дотики Руслана, але насправді знаходжу в них заспокоєння. Мені стає значно легше, коли він дозволяє собі ніжність поруч зі мною, коли ледь відчутно проводить по плечах, бере мене за руку, цілує в щоку. Після того, що сталося, ці тремтливі повітряні дотики дають мені змогу забутися. Прибрати картинки, які не дають мені спокою, не дозволяють перемикнутися.

— Аню.

Мабуть, я знаходжусь у ванній занадто довго, тому що Руслан обережно стукає у двері й кличе мене.

— Іду.

Я не плакала, але на душі паршиво, хочеться відмотати все назад і не йти туди, обійти ті злощасні гаражі іншою дорогою.

Я виходжу з ванної, Руслан стурбовано проходиться моїм тілом і безтурботно усміхається, хоча я знаю, що цькую душу і йому.

— Подивимося фільм?

— Нумо краще складемо речі, — пропоную. — Щоб завтра раніше виїхати.

Я скучила за свіжим повітрям, за можливістю прогулятися на вулиці, походити парком або навіть лісом. Не має значення, що буде за містом, я просто хочу сховатися від міської суєти та дозволити собі відчути безпеку.

— Чудово. Ходімо.

Наступну годину ми збираємо речі й усе, що нам може знадобитися у валізу. Коли все зібране, Руслан йде приймати душ, а я залишаюся у вітальні вибирати фільм. Комедії, мелодрами, жахи. Хочеться чогось новорічного, хоча до снігу й зими ще довгенько.

Зупинивши свій вибір на легкій комедії, закидую одну ногу на диван, а рукою впираюся в спинку так, щоб сісти до дверей ванної обличчям. Я не знаю, навіщо це роблю, просто хочу побачити його: розслабленого, спокійного та умиротвореного, яким він буває після душу.

Руслан робить усе, щоб не згадувати про те, що сталося: відволікає мене розповідями з університету, жартує, допомагає готувати, вмикає безглузді американські комедії й… не наполягає. Я бачу його збудження в кожному русі, у поцілунках, які він залишає на моєму тілі, у дотиках, які собі дозволяє, але він не перетинає межу.

Не дозволяє собі більшого, ніж просто обійми, ніжні дотики губ і розмови, від яких напруга зростає до межі. Він вміє говорити так, що коліна підгинаються, а серце шалено калатає. Я мимоволі стискаю ноги, тому що несподіване збудження прокочується всім тілом й зосереджується внизу живота.