Його жага - Альбіна Яблонська

Камілла

Спроба знайти цього хлопчика та допомогти йому була для мене просто терапією. Так я намагалася чимось зайняти себе та спокутувати провину, заглушити душевне страждання. Через горезвісну "порожнечу". Але Джош мав рацію. Так я не поверну дитину. Це вже нічого не виправить. Мені буде лише болючіше. Адже що може змінити моя зустріч із чотирирічним малюком? Що він скаже? А що я скажу йому?

Привіт. Бувай. Мене звуть Камілла, і я жахлива людина. Не бери з мене прикладу. Ніколи не будь таким, як я. Не наслідуй мене, не намагайся бути схожим на мене. 

Втім. Чому йому бути схожим на мене? Я ненормальна. А відхилення від норми, яке зустрічається не так і часто. Краще нам ніколи з ним не бачитися. А то ще дам незміцнілому розуму надію, що з даром ясновидіння можна щось отримати. 

Я тільки втратила. І розучилася вірити своїм почуттям. Мені тепер скрізь ввижаються видіння. Все моє життя ніби перетворилося на суцільний сон. Тяжкий і гнітючий кошмар, з якого немає іншого виходу. Крім як упокоритися і чекати кінця. Хіба це нормально?

Це не нормально. Не дай боже, я своїм прикладом заражу чиюсь дитину. Я на це не маю права. Впевнена, Дороті краще знає, як поводитися з дітьми. У неї їх було багато. А в мене — жодної. Я навіть не впоралася з елементарним завданням — народити живу дитину. Хіба це так важко? Просто дати їй вижити. Не вбити. Не занапастити. Зробити все нормально...

— Давай домовимося, що ти більше ніколи так робити не будеш, — говорив Джош, керуючи машиною. Великий поліцейський джип з мигалками на даху. Ми на ньому не їхали в потоці, а розтинали трафік у годину пік подібно до криголама в океані. Більшої машини навкруги не було. Тут я відчувала себе у безпеці. Могла розслабитись і ні про що не думати. 

— Угу, — кивнула я і дістала з сумки навушники. 

Встромила штекер у роз'єм телефону. Хотіла послухати музику. 

— Ти мене взагалі слухаєш, бебі?

— Так, звичайно.

— Ну дивись мені. Бо заберу все назад. Скажи і так спасибі, що телефон повернули. Бо хлопці ніяк не хотіли відпускати нас без протоколу та вилучення речей.

— Навіщо їм потрібен мій телефон? — дивувалася я, мляво гортаючи список пісень на екрані.

— У ньому можуть бути підозрілі номери. Якісь виклики від невідомих контактів. 

— У мене всі контакти підписано.

— Точно? От уже геть усі?

— Так, звичайно.

Джош повертав кермо, вливаючись до іншого ряду. Він чомусь замовк, погладжуючи долонею щетину на обличчі. Робив так завжди, коли зібрався щось сказати. Щось незручне. 

— А я бачив у тебе виклики від невідомих номерів у журналі.

Я завмерла і згадала ту розмову. Коли мені дзвонив Марсель. Тієї ночі. Коли я була вдома сама. І він обіцяв, що знову прийде.

"Я не закінчив, Кем. І я прийду до тебе знову. Сьогодні, — дихав він у слухавку наче дикий звір. Він був так далеко, але в той же час дуже близько. Я відчувала його погляд, його гарячі руки на собі. — Я прийду до тебе сьогодні вночі, Камілло. Ще до світанку. Джош не встигне запобігти. Ти будеш моєю, як і мало статися. Тільки моєю. І крапка"

Від думок про Марса я ковтнула слину. В горлі пересохло, а долоні навпаки стали вологими. Я натирала ними скло екрану, залишаючи мокрі смуги. 

Я нервувалася. Бо знала, що в тому журналі дзвінків, що бачив Джош, є його номер. Він мені дзвонив. Ми говорили. Але зізнатися у цьому я не можу. І не хочу. 

— Цей невідомий номер — він від Дороті.

— Хто така Дороті?

— Мама того хлопчика, — говорила я, не знаючи — йому відома правда? Він зі мною просто грає чи справді не в курсі, хто мені дзвонив? — Вона дзвонила мені нещодавно. І я…

— Підняла слухавку?

— Так. Я прийняла дзвінок. Один раз, коли не помиляюся. 

— Камілла-Камілла… — лаяв мене чоловік. — Я ж казав тобі не відповідати на невідомі номери. Адже казав. Пригрозив так не робити. А ти взяла і натуральним чином порушила дану мені обіцянку. Практично зрадила мене. 

— Не згущуй фарби, Джоше. Це просто дзвінок від змученої жінки. От і все. 

— А міг бути дзвінок від когось іншого. Від когось небезпечного. 

— Я знала, що то Дороті. Це не рахується.

— Ну і як же ти це знала, Кем? — глянув на мене Джош із докором. — Як ти знала, що можна відповісти на цей дзвінок? Адже він не був у тебе підписаний. А ти взяла та відповіла. Хоча я заборонив. 

— Вона...

— Що? Ти бачила ці цифри у своїх пророчих видіннях? — посміювався Джош, надягаючи свої дзеркальні окуляри від сонця. У них він перетворювався на суворого копа. Мені було некомфортно бачити у цих скельцях своє відображення. Я наче знову на допиті. 

— Ні. Це не так. 

— Тоді звідки ти знала, кому можна відповідати, а кому ні?

— Дороті зателефонувала на домашній. 

— Ти давала незнайомій жінці наш домашній номер? 

Голос чоловіка звучав невдоволено. Мене допитував шериф. Кидаючи злі погляди своїми дзеркальними окулярами під шерифським капелюхом. Ці дзеркальні краплі дивилися то на дорогу, то на мене. Я почувалася незатишно від цієї атмосфери.

— Так. Я така. Безвідповідальна і тупа.

Щоб уникнути реальності, я ввімкнула музику. Зробила її голосніше. Не слухала Джоша, хоча він продовжував мене відчитувати. Як і належить чоловіку-перфекціоністу. Класичний самець. Який прагне покірності, порядку в домі, чистоти та логічності у поведінці. 

Джош був незмінний. Такий, як завжди. Поруч із ним я була захищена, але був свій мінус. Платити за патронат доводилося волею. І впевненістю у собі. Почуттям самодостатності. Я була просто придатком цієї людини. Йому потрібна була не жінка — потрібна була умовна дочка, яку можна постійно звинувачувати, повчати, лаяти з нагоди та без неї. 

Така психологічна модель поведінки. Він старший — я молодша. Він серйозний — я несамостійна. Він правильний — я ненормальна. Він розважливий чоловік — я дивна істота з тарганами в голові.