Його жага - Альбіна Яблонська

Камілла

Часом буває так, що ти роками щось носиш у собі. Задушуєш усередині. Хочеш сказати, але боїшся. Не дозволяєш собі навіть голосно думати про це, не те що вимовляти претензії вголос. 

Але воно все одно нікуди не подінеться. Завжди з тобою, завжди всередині. І це тисне на тебе, де б ти не була і що б не робила. Ця річ — вона переслідує тебе, не дозволяючи спати, спокійно їсти. І ім'я їй — звичайна правда. 

Яку ми знаємо обидва. Я та він. 

І Джош почув цю правду щойно. Я не витримала і сказала своєму чоловікові, що думаю насправді. А я думаю ось що…

Він споганив мені життя, нав'язавши свій варіант реальності. А оскільки я боялася йти за Марсом, то піддалася слабкості, піддалася інертності. Саме Джош усе зробив за мене — зробив моїми руками. Зробив те, що йому було вигідно.

— Що ти щойно сказала, Кем?

Він дивився на мене чи то серйозно, чи з глузуванням. Але так виглядав розпач. Коли суворому чоловікові вказують на очевидне. Кажуть, що він ошуканець, маніпулятор, шахрай. Злочинець. Хоча сам він видавав себе за месію та рятівника.

— Ти просто використав мене як інструмент тиску на сім'ю Дробінскі. На мого вітчима. Ти хотів отримати мене законним шляхом, тож знайшов козир, який змусив Дмитрія піти з тобою на угоду.

— Що ти таке верзеш?

— Кинув око на дівчинку, правда? — читала я його наскрізь. — Ти подумав тоді: вона така симпатична, така юна, така недоторкана… Невинна дівчина. Немов яблуко. Ніжна ягода у саду. Простягни тільки руку і зірви… Потрібен був привід, аргументи. Алібі на випадок, якщо хтось висуне претензії. Звинуватить у чомусь поганому. Як я — Марселя, наприклад. 

— Ти… — стиснув він руку в щільний кулак і цідив свої слова по складах. Погрожуючи мені розправою. — Якщо ти… ще скажеш хоч слово… Камілла… я візьму тебе за голову… І так міцно вріжу нею об стіл… Що ти забудеш, як тебе…

— Во-хо-хо-хо… — зрозуміла я раптом, наскільки влучно вистрелили цього разу. — Ти боїшся, що я все розповім потрібним людям. Боїшся, це видно. Що я розповім, як ти витиснув з мене хибні свідчення, щоб запроторити Марселя до в'язниці. Щоб позбавитися конкурента — претендента на мене.

Я не думала, що так станеться. Не була готова до цього. 

Але Джош зірвався з місця та схопив мене за горло. Стиснув його рукою і домагався тиші. 

— Заткнися, Камілло... Просто заткни свій поганий рот...

Мені було боляче, він здавлював горло все міцніше і міцніше з кожним почутим словом. Але я продовжувала говорити, дивлячись йому прямо у вічі.

— Спершу ти прибрав зі шляху… мого зведеного… брата, — хрипіла я крізь біль, — а потім уклав з його батьком… угоду… На кону була я.

— Замовкни, бо я задушу тебе...

— Ти обіцяв не роздмухувати кримінальну справу до небес і трохи скостити Марселю термін... Так, Джош? Я маю рацію, чи не так? 

Він душив мене з несамовитою ненавистю у погляді. Хотів просто заткнути мені рота, але не вбити. Цього йому не потрібно. Тільки мовчання — покірна, беззаперечна тиша.

— Заткнися, Камілло! Замовкни, будь-ласка! Я за себе не ручаюся!

— Це було саме так? Ти просто виміняв мене безкоштовно, нічого не давши натомість. Сам створив липову справу, а потім зам'яв її, взявши як хабар юну дівчину. Мене. Чим не історія для газетних заголовків? Не знаходиш? 

Це було останньою краплею.

Мені не слід було так говорити. Те, що я сказала тоді — це зайве. І за ті слова довелося платити. 

— Замовкни! — крикнув Джош і вмазав мені ляпаса. 

— О… — злякалася я раптово. Не думала, що він вчинить так. Це було неочікувано. В очах пішли кола, мерехтіли кольорові плями. Щоку так і палило вогнем, але заспокоїти шкіру я не могла. Руки прикуті наручниками, я так само знерухомлена, безправна. Я — наче річ або тварина на прив'язі. — Що, Джоше, стало страшно? Що я розповім це комусь із вищих органів? 

— Замовкни… — дихав він уривчасто. Намагався усвідомити, що накоїв. До чого все йде. Ходив по кімнаті туди-сюди, роздумуючи про наслідки. — Просто… замовкни… Заткнися, Камілло… Я забороняю. Забороняю тобі говорити про це.

— Ти вперше мене вдарив. Навіть Марсель собі такого не дозволив. 

— Га? — раптом завмер він на місці і прислухався. — Як ти щойно сказала? — Джош підійшов до мене і опустився на коліно. Хотів почути це ще раз. — Він був у нас за моєї відсутності? Скажи мені правду — він тебе відвідував, поки мене не було?

— Ні. Його не було. Можеш розслабитись. Тобі пощастило, — говорила я зі скляними очима. Дивилася кудись у стіну, уявляючи секс із Марселем. — Бо якби він побував у мені… — Я сказала так навмисне. Просто знущалася. Я знаю правду. А він — ні. — Ой, пробач. Я обмовилася. 

— Тобі смішно? — розгубився він. А я сміялася. Серйозно. Як тільки він це сказав, мені одразу стало смішно. Мені хотілося дивитися йому в очі і заливисто реготати. Мабуть, просто від нервів. Не знаю. — На твою думку, це весело? — Він узяв мене за плечі, жорстко струснув і поставив найголовніше питання: — Запитую серйозно. Відповідай мені прямо. Він приходив? Цей виродок відвідував тебе?

— А хіба на те схоже? Якби Марсель мене провідав... якби він прийшов до нас, поки ти був у від'їзді... Він би на мені живого місця не залишив, — говорила я зі смаком. З насолодою вимовляла кожне слово у цій репліці. — Він би мене зв'язав... і трахав би годинами... Після нього я б ходити не могла нормально... Ти ж знаєш, він схиблений на мені. Він мною просто одержимий, — говорила я з таким придихом, ніби він поряд. Наче я знову відчуваю його торкання на тілі. Його руки на моїх грудях. Його пальці у мене на животі. Його язик на моїх беззахисних губах. — На твоєму місці я би нервувалася, Джош.