Його жага - Альбіна Яблонська

Камілла

Він дав мені спокій. Відійшов до стіни, щоби все обміркувати. Взяв зі столу запальничку, пачку цигарок. Спробував прикурити, але нічого не вийшло.

— КУРВО, НУ НАВІЩО?! — чортихнувся він і кинув у стіну запальничку. Та розбилася на шматочки, у кімнаті запахло пальним. Повітря розпалювалося, його нерви здавали все більше. — Навіщо ти це робиш?! Навіщо ти мене дратуєш?! Ти ж знаєш, що нікому… — розводив руками мій чоловік, — нікому не потрібна на цьому світі… І навіть Марселю не потрібна… Та чхати він на тебе хотів.

— Ти так думаєш?

— Скажи, куди ти їхала? — зменшив він оберти і підійшов до мене впритул. Трохи невпевнено підніс долоню до маківки і погладив моє волосся. — Ти ж не до нього їхала, правда? Тут щось інше. Розкажи. 

— Ні, — відвернула я обличчя. 

Мені не хотілося з ним говорити після такого. Він мені зробив дуже боляче. Цього достатньо, щоб мовчати решту життя. 

— Хочеш цигарку? — Джош простяг мені пачку. Дістав із кишені сірника. Підсунув це мені ближче. Не так близько, щоб я могла доторкнутися в кайданках. Але достатньо, щоб я відчула запах тютюну. — Давай я розстібну браслети, а ти мені розповіси. Гаразд?

Це було просто божевілля. Те, що відбувалося між нами. 

У мене всередині все просто вигоріло. Почорніло. Від любові до нього не було й сліду. Та й чи було там кохання хоч колись? Відповіді на це запитання я не знайшла у своїй душі. Хотілося… просто ревти. І палити, заливаючись сльозами.

— Добре. 

Він розстібнув кайданки. Я розім'яла зап'ястя. Взяла цигарку. Джош підніс до неї сірника, я прикурила і зробила затяжку. Було дуже прикро та боляче. 

— Ну то як, Камілло? Куди ти їхала? До кого? До Марселя?

— Ні, — витирала я сльози у хмарі диму. — Не до Марселя. Я їхала не до нього. Він для мене нічого не означає. Я про нього навіть не думаю. Марс — це... — облизувала я сіль на губах, — це минуле. Йому я вже ніяк не допоможу… Але є люди, які потребують моєї допомоги. І ти маєш це розуміти. Не забороняти мені робити правильні речі. 

Джош уважно вислухав, опустивши погляд на мої червоні від сталі зап'ястя. Він нарешті почав розуміти, у чому річ. Марсель тут не замішаний. 

— Це все через хлопчика? Того пацана-телепата?

— Його матір мені дзвонила, — ковтала я сльози і вдихала гіркий дим як антидот від болю в серці. — Вона дуже налякана. Хоче повернути його до дитячого будинку, якщо проблеми повторяться. 

— Та й чорт із ним, Камілло. Нехай віддає. А тобі що до того? — запевняв мене чоловік, що все йде своєю чергою. Що мені не варто було в це втручатися. Адже це не моя проблема. Він пішов на примирення та взяв мене за руку. — Яке ти маєш відношення до цього хлопця? Це просто чужа дитина. Країна про таких піклується.

— Як, цікаво?

— Є спеціальні заклади для дітей із особливими потребами.

— Хочеш запроторити його до психлікарні? — відрізала я і вирвала долоню з теплих рук.

— Та я нічого не хочу. Це не мені вирішувати, куди вирушить малий, в якого батько — злочинець, а мати не була здатна виховати сина, тому безперервно бухала. 

— Звідки тобі знати? Ти нічого про нього не знаєш! — заводилась я наново. — Ні про нього, ні про його справжніх батьків! 

— Ну чому ти прикипіла до цієї дитини, Кем? Навіщо він тобі здався? — закликав мій чоловік до розсудливості. — Намагаєшся заповнити порожнечу?

І я чесно кивнула, ридаючи.

— Так, Джош, так! Уяви собі! — Сльози затуляли мені картинку. Я тримала цигарку, але курити не могла. Могла тільки плакати, гублячи краплі солоної води. — Я намагалася реабілітувати себе, допомагаючи цій сім'ї! 

— Але ж так ти не повернеш дитину! 

Я схопилася зі стільця, кинувши на підлогу чортову цигарку. Подивилася на Джоша пронизливим поглядом ненависті. І почала істерично кричати. 

— Це ти її в мене забрав! Ти її вбив! УБИВ!

— Я не вбивав її, Камілло! Не вбивав! — намагалися мене заспокоїти, але це нереально. Я зірвалася і летіла в прірву. — Все сталося само собою! Маля народилося вже мертвим! Я нічого не міг вдіяти з цим, розумієш?!

— Чому воно померло? Чому? — не розуміла я. — Чому ми не могли це зробити в нашій звичайній лікарні? Навіщо ти мене вивіз до іншого штату, щоб я народжувала там? Чому не вдома? 

— Послухай, бебі…

— Ти мене тримав півроку під замком! Ніхто навіть не знав, що я вагітна! НІХТО! А потім ти таємно вивіз мене в умовах секретності… привіз до якогось закритого шпиталю, де не було навіть нормальних фахівців!

— Ти все не так сприйняла…

— А ЯК? — репетувала я, здригаючись від власного крику. — Навіщо ти це зробив?! Ти так боявся, що хтось дізнається, що я при надії?!

— Ні! Я просто хотів, щоб ти народжувала у найкращій лікарні! У нашому пологовому будинку не було умов! Там вся техніка стара, а лікарі — старі маразматики, які не знають, що коять! 

— І все-таки малюк помер, — підвела я межу. — Це відбулося. Хоча ти казав… запевняв мене, що все безпечно. Що дитині нічого не загрожує. Що все під контролем... А дитина померла. 

Джош знову розвів руками. Намагався знайти виправдання, але не міг. Тому що його не було — сенсу в виправданнях. Який у них сенс, якщо життя вже не повернути?

— Ми нічого не могли вдіяти. Лікар сказав, що не було шансів його врятувати. Так буває.

Я дістала з пачки ще одну сигарету, розкурила її, щоб зняти бісову напругу. Але було лише гірше. Я вже пливла. Не розуміла, чи реально все, що відбувається навколо, чи це просто марення — все, що трапилося в моєму житті після зрадження Марса. Моєї зради. З тих пір, як я зрадила його і зробила відлюдьком.

— Що показав розтин? — вирішила я цього разу додавити нашу розмову. — Що… показав… розтин?

Я курила сигарету — втягувала дим як не в себе — і дивилася йому просто у вічі. Щоб він мені не збрехав. Я хотіла дізнатися ДОВБАНУ ПРАВДУ.

— Господи, Кем... — відмахувався чоловік. — Та який розтин — воно ж немовля?