Його жага - Альбіна Яблонська
Камілла
— Ти мене взагалі слухаєш? — перегукував він музику. — Витягни цю фігню із вух! Я кому говорю! Витягла затички і слухай, що чоловік каже!
Я відвернулася до вікна та ігнорувала. Вдавала, що все нормально. Що я не шкодую, погодившись їхати додому. Що я не вважаю цю слабкість помилкою, а всі наші стосунки — фікцією. Ні. Я просто слухала музику та дивилася у вікно. На людей, що йдуть уздовж фасадів магазинів та кафе. На машини, які проїжджають "десь унизу" щодо нашої підвіконної лінії.
Мені здавалося, що я нещасна. І це не могла перебити навіть приємна музика. Кого я обманюю, якщо нема колишнього смаку? Життя втратило барви, я страждаю. І сумую. За ним...
(Вхідний дзвінок)
Мені хтось дзвонив. І навіть не хтось — то був він. Той самий номер, який мучив мою душу вночі. За відсутності чоловіка. Номер, якому я не хотіла відповідати. Від якого не хотіла приймати вхідний. Але він дзвонив і дзвонив. І коли відповіла — пролунав голос Марселя. Мого колишнього.
— Камілло! — сердився Джош. — Я хочу, щоб ти мене слухала, чорт забирай! Вияви повагу до чоловіка — витягни навушники і поговори зі мною як доросла людина!
Я натиснула кнопку, щоб прийняти дзвінок.
— Привіт, мала, — чулося замість музики. Тепер моя пісня затихла. Був лише хрипкий чоловічий голос. Що пронизує тіло до мурашок. — Ти дивилася той запис? Бачила, як добре там вийшла? Як ти лежала, а я мучив тебе губами, язиком, руками… своїм оголеним тілом…
Я глянула на чоловіка. Він нічого не помітив. Не зрозумів, що я прийняла дзвінок. Просто накрила екран рукавом, щоби не було видно іконку зеленої слухавки. Він досі думає, що я слухаю музику. Засмучується через те, що я невдячна погань. Погана дівчинка. Погана дитина. Ніяка я не доросла. Не самостійна. Він кайфує від цього. Дати йому ремінь у руки — відшмагав би. І назвав би все "нормальним". Йому все можна — він шериф.
— Камілло, що ти там слухаєш взагалі?! Покажи мені назву пісні, щоб я склав список прокурору — хай заборонять їхню творчість у нашому штаті…
— Не треба, все нормально. Я тебе слухаю. Пробач… — Не хотіла перериватися. Хай каже. Але тільки не він — Марсель. Хочу трохи посидіти в машині під його голос. — Вибач, що не послухалася. Я так більше не буду.
— О. Інша річ, — посміхнувся Джош. — Давно настав час так відповідати. І не забудь наприкінці додати "сер"... Жартую, звичайно.
Я купалась у його подиху. Він дихав так реально, так близько, так палко. Я заплющила очі і стала просто слухати, як він мовчить. Уявляла, що Марс поруч. Хоча це було не так, мабуть. Найімовірніше, нас поділяють десятки кілометрів, якщо не сотні. Тисячі.
Зараз я хотіла б його бачити. Даремно я тоді втекла. Біля квіткової крамниці. Треба було з ним порозумітися. Побалакати нормально, як і хотіла багато разів. Сказати йому про дитину. Сказати, що… не хотіла так чинити. Просто так сталося. І тепер я шкодую про минуле.
— Він же поруч, правда? Сидить біля тебе і нічого не підозрює? — Марс говорив, а я просто слухала, як музику. Не видавала, що насправді на зв'язку з бандитом. — Ти мовчиш, не відповідаєш. Молодець. Так і роби. Не дай йому приводу хоч щось запідозрити. Він тупий, але якщо бачить очевидне — пре як паровоз. А паровоз може зупинити лише стіна. Або щось схоже на паровоз. Може, інший паровоз? Гаразд… — видихнув Марсель. — Я дзвоню тобі не тому, що вирішив пограти у гру… Але в неї грає твій боров. Ця жалюгідна свиня на сусідньому сидінні… — Після цих слів я почала озиратися на всі боки. Розглядати перехожих та водіїв інших машин на дорозі. — Що, здивована? Так, я бачу тебе. Я бачу вас обох. І даю одну просту пораду — пристебни пасок. Негайно.
Ця гра напружувала. Чого він хоче від мене? Чому дзвонить? Я нервувалася, стала раптом панікувати. Дивилася то на Джоша, то у вікно. То на екран із його номером. Адже могла просто відключитися, перервати нашу розмову. Може, Марс якось відстежує моє місцезнаходження телефоном?
Так, треба перевірити геолокацію, як він сам казав...
Вона вимкнена. Неактивна. Тоді що? Який у цьому сенс?
— Все нормально, бебі? — Чоловік помітив, що я нервуюсь. — Щось трапилося? Мені зупинитись?
— Ні, — випалила я. — Не треба зупинятися, просто їдемо далі. Все нормально. Зупинятися не треба. Я не хочу виходити із машини. Тільки не тут, не у цьому місті.
В навушниках лунав його сміх.
— Що, мала, стало страшно? Панікуєш? Боїшся мене? Злякалася, що Марс щось зробить погане з тобою та Джошем? Не мене тобі треба боятися, а того, кого ти називаєш своїм чоловіком... Є щось таке, чого ти могла і не знати. — Ми їхали по жвавому кварталу, а напруга всередині неухильно зростала. — Я поговорив зі своїм батьком. По-чоловічому. Взяв його за горло і змусив розповісти мені всі таємниці тієї справи. Він виклав мені все як є. Як було. І ти не повіриш, мала, що я дізнався про вашого шляхетного шерифа...
