Його жага - Альбіна Яблонська

— Ну і що з того?

— Лікар і так все бачив — обвиття горла пуповиною! Воно просто задихнулося!

— Я не вірю! — кричала я мов ненормальна. — НЕ ВІРЮ! Ти вбив його, просто вбив! Ти не хотів малюка, ти вбив його… вбив… — Я притулилася до стіни і без почуттів сповзала нею на підлогу. Ноги підкошувалися, сили мене просто покидали. Від цієї безнадії довкола. — Узд показувало здоровий плід, а ти його не любив. Ти не хотів дитину — ти її вбив… убив… — повторювала я знову і знову, — убив… Ти вбив мою дитину… тому що вона не твоя…

Джош опустився навколішки, взяв мене за голову долонями. Дивився у вічі і намагався заспокоїти. Але чи могла я йому вірити? Чи та він людина, якій я можу довіряти тепер? А якщо ні — чи існують люди, які все ще на моєму боці?

— Мені дуже шкода малюка, — видихнув чоловік, витираючи сльози на моїх щоках. — Мені шкода, що він не вижив... Якби цього не сталося, я би прийняв його і любив би як свого. 

Я підвела на нього очі. Намагалася зрозуміти, чи він щирий. Він справді це сказав? Мені не почулося?

— Правда? Ти мене не обманюєш?

— Звичайно ні. Може, я й буваю трохи грубий і… мені важко виявляти свої почуття до тебе… Але я не черствий пень, я теж страждаю. Теж переживаю. Люблю тебе… Жодної угоди не було. Я насправді тебе дуже люблю. І любив завжди. А ще я любив би нашого сина, якби він тоді вижив. Адже якби я тебе не любив, то не проїхав би півкраїни за лічені години... — Він схилився нижче і поцілував мене в сплутане волосся. — Мені тебе не вистачає. Я скучив… Їдьмо додому, Камілло. Я візьму заради тебе відпустку. Будемо лише ти і я. А робота зачекає. 

Я була ослаблена, пригнічена. Загнана у кут. Не було ані сил продовжити шлях, ані стимулу це робити — куди я прагну, навіщо? Чого я в такий спосіб зможу досягти, якщо не ілюзій?

— Обіцяєш?

Я раптово схопилася за соломинку. Так, може, це і було жалюгідно з боку. Але мені хотілося спокою, хисткого перемир'я та крихітної оази стабільності. Просто відпочити та пережити цей складний момент. Цю кризу в наших стосунках.

— Обіцяю, — відповів Джош, цілуючи мене в верхівку. — Ну як? Окей?

— Окей, — кивнула я. Сама того не відчувши, я погодилася й капітулювала. Моє тіло пішло на угоду. Краще нехай буде так, ніж у муках. Тому що я вже сама заплуталася у собі. Чого я хочу в реальності — змін чи навпаки повернутися в знайоме минуле? — Їдьмо додому.