Його жага - Альбіна Яблонська

Камілла

Я дихала все важче і важче. Починала задихатися від нервів. Мовчала, не відповідала Марсу, але слухала його через гарнітуру. 

— Ти впевнена, що все окей? — гладив мене Джош по плечу. — Може, тобі лікаря треба?

Марсель продовжував шепотіти на вухо те, чого я не знала.

— То був його хитрий план. Стратегія виродка в погонах... Фінчер помітив тебе, ти йому дуже сподобалася. Із самого початку, як ти з'явилась у нашій родині. Він їздив біля нашої оселі і весь час на тебе поглядав. Як ти виходиш із дому. Як ідеш у справах. Несеш із магазину пакети з продуктами... Він від тебе просто скаженів. Запав на тебе. Мріяв тебе отримати. Ото тільки не знав, як це зробити.

— Господи… — сказала я ледь чутно. 

Здавалося, що це сон. Це точно не може бути правдою. Невже я не з'їхала з глузду — все і правда було саме так?

— Джош сфабрикував докази. Ти це й сама чудово знаєш. Він усе підробив, зібрав свідчення. Підтасував результати експертизи. Зробив так, щоб усі вирішили, ніби я ґвалтівник, а ти жертва... Само собою, йому повірили. Адже він не був зацікавлений у протилежному. Посмикав потрібні ниточки, заніс пару хабарів. Натиснув на старих боржників у лавах прокуратури, — говорив Марсель і змушував мене стискати зуби до скрипу. Все це не повинно бути так. Лише не так. Я в це відмовляюсь вірити. — У результаті мене засудили найжорсткішим чином… А щоб отримати від справи максимальну користь, він подався до мого батька. І взяв його за горло, як і я. Він узяв його за найдорожче, що є у мого старого — за його політичні амбіції… Шериф сказав, що якщо він не піде на угоду, то йому не бачити місця в урядових радах. Що батько може забути про перепустку в еліту. І що його прізвище фігуруватиме скрізь, де тільки можна. Здебільшого — на перших сторінках газет. І це будуть погані новини. Погані — для мене та ще гірші — для нього… 

— Чого він попросив натомість? — поставила я риторичне питання. 

Кусала губи до сильного болю. І чекала на відповідь.

Мій голос тремтів, я розуміла, як все підло було влаштовано. Жодних нас із Джошем не було ніколи. Він просто все підлаштував. Він створив ідеальну схему викрадення мене як жінки, як друга, як члена сім'ї. Він це зробив як остання мерзота. У таке повірити було складно. Адже якщо він здатний на таке, то чого я ще можу чекати від власного чоловіка?

— Що, бебі? — прислухався Джош. — Я не почув… Що ти сказала?

— Мій батько відкупився тобою. — Ось і вони — слова відплати. Як він міг так вчинити зі мною? З усіма нами… — Він пообіцяв, що не висуватиме претензій. Навіть слова не скаже. Ні він, ні твоя рідна мати. Через те, що ти тепер належиш виродку в поліцейській формі. І що він може робити з тобою будь-що. І що я на тебе ніколи не буду претендувати... А натомість шериф дав слово, що прикриє шум навколо моєї справи. І що я отримаю не тринадцять років, як планувалося спочатку, а "лише" п'ять... Це не я вигадав — усе це мені розповів батько. Все до останнього слова — чиста правда. Ти виявилася просто розмінною монетою в цій афері. А я не міг тобі допомогти, бо був на зоні. Але тепер я повернувся, — сказав Марсель зловісно. Ніби за цими словами може бути зустріч. — І я це так не залишу, Кем. Він за це заплатить. А ти… — посміхнувся він на тому кінці дроту, — ти знову будеш моєю. Як і мало статися… Пасок. Не забудь його пристібнути. Бо лишилося зовсім мало… Десять, дев'ять, вісім… — відлічував голос, викликаючи мурашки по шкірі, — сім, шість…

Я крутила головою в його пошуках. Де він? Що станеться, коли цифри дійдуть до нуля?

— Кем? — зауважив Джош, як я панічно дивлюся назад, через плече. Виглядаю машину, яка б могла їхати за нами. Переслідувати нас. 

Адже очевидно — він десь поруч, коли просить пристібнутися. Але навіщо? Що буде далі?

— Не туди ти дивишся, крихітко… — чулося в динаміці навушників. — Я попереду… Пасок.

Подивившись уперед, я побачила вантажівку. Велику та потужну. Досить важку, щоб роздушити наш джип подібно до стіни. Або іншого "паровоза", як сказав мені Марс лише кілька хвилин тому.

То був він. Летів на нас і готувався таранити просто в лоба.

— Чорт-чорт-чорт… — намагалася я заклацнути пасок безпеки, але ніяк не виходило. Я надто різко смикнула — і механізм заблокувався. — Джош!

— Камілло? — не розумів він і дивився, як я намагаюся дотягнутися ключем до замка. — Навіщо тобі пристібатися? Адже ми в поліцейській тачці — копи не пристібаються... 

Але я кинула останній погляд на те, що рухалося прямо по курсу. Зробила глибокий вдих, щоб послабити натяг ременя. Дала йому розблокуватись. 

— І... зараз, — сказав Марсель. 

Я вставила кляту залізяку в щілину. Замок замкнувся. Я була врятована. 

А потім удар. Вперед — на лобове скло — полетів дріб'язок та пляшки з мінералкою. Мій телефон. Все різко піднялося в повітря, зашуміло-затріщало, пролунав потужний звук. І я побачила, як Джош дуже сильно вдаряється лобом у скло. 

Він нас протаранив. Мій Марс. Мій кошмар. Моя слабкість та моє прокляття. 

Марсель вийшов із вантажівки. Зіскочив на асфальт. Обійшов нашу машину і відчинив водійські дверцята. 

— Якої… — ледве говорив мій чоловік, — холєри? 

Він був ослаблений, не в собі після удару головою. Брова розсічена, йде кров. Майже не розуміє, що діється. 

— Я її забираю, падло, — відповів Марсель і вдарив Джоша його ж пістолетом. Стволом просто в обличчя.

Розрядив магазин — на землю висипалися набої. Обійшов машину з іншого боку. Відчинив мої дверцята — вони просто піддалися. Я сиділа на пасажирському і так само не розуміла, що відбувається. До мене ніяк не доходило, що життя змінилося. Я могла скільки завгодно повторювати собі, ніби все буде по-старому, а Марс — це минуле… 

Але в минулого на мій рахунок були інші плани.

— Навіщо? — тремтіли мої губи. — Невже воно того варте?

— Я ж казав, що повернусь... Тебе я не залишу.