Його жага - Альбіна Яблонська

Марсель

Моє терпіння вичерпалось.

Я розумів, що попереду в мене ще багато часу, щоб зробити її життя нестерпним — дати їй помучитися. Але проблема в тому, що мене бісить до жару той виродок. Той кабан, який назвав себе її "чоловіком".

Як же люто я ненавидів Джоша Фінчера. Він занапастив моє життя. Не вона, не Камілла, а саме він — це безпринципне лягаве падло, яке влади мало більше, ніж я на той момент. Але роки йдуть, вода точить камінь, а річка завжди знаходить собі русло, якщо перекрити її греблею. 

Ось він мене закрив, перерізав зв'язок із Каміллою. Зачинив мене на зоні. І що далі? Він правда вірив, що це вирішило проблему — що я вийду з в'язниці і дам їм спокій? Йому та Кем? Можна було вирішити, що він дурний і наївний. Але справа в іншому — він розраховував, що я не вийду звідти. Що мене зламають, перемелють, прикінчать. Такі молоді хлопці, як я, лише зрідка виходять із колоній у нормальному стані. Багатьох виносять на ношах. А то й у чорних мішках. Проте не мене. 

Я сам кого завгодно запакую у мішок. І зараз я подумки шукав великий і міцний пакет — для цього смердючого борова в погонах та шерифському капелюсі. Для Джоша. 

Але Джош почекає — спочатку я розберуся з головною метою. З його молодою та гарною дружиною…

— Доброго вечора, бос, — вітали нас на вході до клубу. — Що це за дівчина у вас на руках? Це вона? Та сама?

— Та сама… Моя Камілла. 

Я привіз її до себе в лігво і ніс на руках, як трофей. Як ослаблену безсилу німфу. Я її відібрав у злодія, відібрав у мерзотника, який навіть локона її не вартий. Не те щоб лежати біля неї в ліжку.

— Марсель, що трапилося? — питали брати по зграї. — Хто ця дівчина? Вона поранена?

— Тільки душевно… — йшов я з нею на руках через натовп тусовщиків різних мастей. — Я хочу її реанімувати. Потрібна пуста кімната. Приватна кабіна. 

— Зараз усі зайняті, бос.

— Мені плювати. — Я ногою вибив двері в першу-ліпшу студію для танців. На жердині кружляла стриптизерка, задоволений клієнт сидів на шкіряному дивані. Така атмосфера — це і є мій бізнес, моя справа. Але зараз начхати на все навколо. — ПІШЛИ ЗВІДСИ ОБИДВА! ХУТКО!

Кабіна спорожніла. Двері зачинили. Я посадив Каміллу на диван. Взяв із бару віскі та налив у склянку. Спершу собі. І випив великими ковтками все до дна. 

Цей день не схожий на інші. От я й не витримав — забрав її до себе. Терпіти я більше не можу. Досить. Я отримаю своє сьогодні. Без будь-яких "але". 

— Ти розумієш, що сталося? — дивився я на неї і наливав ще склянку. Простягав Каміллі випивку. — Може, вип'єш для хоробрості?

— Що ти накоїв?

— Вибач, я зірвався. Усі ці каруселі у мене в печінках вже сидять. Я хочу, щоб ти була тут зі мною. І це буде так, а не інакше.

— Він прийде за мною. Все це обернеться проти нас обох.

— Мені начхати, мала. Пий. 

Я стояв біля дивана і простягав склянку, наповнену бурштиновим світлом. 

— Мені важко.

— Якщо вип'єш — стане легше. Повір мені. У самого так завжди. Тупо бухаю, коли думаю про нас із тобою. Нічого не допомагає. Але болю стає менше.

— Це просто ілюзія, — хитала вона головою. Повільно. Наче в маренні. — Це ілюзія, Марсе. Звичайна ілюзія.

— Ну й нехай, — присів я навпочіпки. Поклав долоню їй на коліно і так само простягав склянку зі спиртним. — Зате у цих ілюзіях я знову бачу нас. Тебе й мене. Мені здається, що ми би знову могли бути разом. 

— Це неможливо, — шепотіли її губи. 

Кем була схожа на загнану дичину. Яку тримали зубами за шию. Вона розуміла, що чинити опір марно. Все вже зайшло надто далеко. А сил не лишилося — ані фізичних, ані моральних. Вона змирилася і більше не відбивалася.

— Якщо вип'єш, станеш п'яною — багато що здасться можливим. 

Її тремтячі пальці обійняли склянку. І скло торкнулося губ, обпалюючи їх міцним напоєм. Весь її ніжний рот від кінчика язика до теплого горла. Зігріваючи шлунок. Примушуючи легені дихати швидше та глибше. Щоб впоратися із припливом крові. 

Вона випила віскі за кілька заходів. Кривила губи, але пила до дна, щоб полегшити свої муки. Щоб нарешті стало легше. І страждання зменшились. 

Камілла простягла руки, щоб торкнутися ними моїх неголених щік. Цей дотик був такий несподіваний. Так хвилююче. Так ніжно і водночас збудливо. Мене так не торкалися вже багато років. 

— Ти ще хочеш мене, як раніше?

Її слова змусили танцювати мій пульс як у сказі. 

Хотілося роздягнути її та кинути на диван. Але мої руки... Вони не знали, як із цим впоратися. Як приборкати цей тваринний порив. І не порвати її на шматки, цю Каміллу. 

— Я хотів цього надто довго, щоб усе пройшло легко, мала...

За цих слів я схопив її за горло і змусив підвестися з дивана. Кем підвелася, стала навшпиньки і була прибита до стіни моїм натиском. 

— О боже… — тільки й почув я благання. — Марс… будь ласка… 

Я впечатав свої губи в її рота. І, не розтискаючи пальців на горлі, почав шалено цілувати Каміллу. Проникати в неї язиком. Пестити її губи вологою і колоти їх гострими краями щетини на підборідді. Я намагався її з'їсти, поглинути, просто випити як напій. Хотів її пронизати язиком якнайглибше. 

І моя дівчинка відповіла взаємністю.