Його жага - Альбіна Яблонська

Камілла

В ту мить я шкодувала, що поряд немає Марса. Він би вирішив мою проблему. Все одно як, але з ним я вийшла б звідси — ніхто б не посмів до мене доторкнутися і пальцем. Не кажучи вже про більше. Він би не дав мене образити. Може, сам Марсель і був психованним мерзотником, але іншому він був готовий руки відірвати за один погляд у мій бік.

Втім, його тут не було. А мене тим часом відвели до кімнати допитів — тісний похмурий простір, де є тільки стіл і два стільці. Один — для мене, другий — для того, хто допитує. Поки що його немає, і я чекаю прикутою кайданками до спеціальної петлі. Наглухо привареною до стільниці — такої ж холодної й блискучої, як і все у цьому місці.

— Чому все так серйозно? — обурилася я копу. Він перевірив браслети на руках. Переконався, що я не зрушу з місця, і відійшов до дверей, збирався йти. — Мене ніби до електричного стільця готують… Адже я просто винесла квіти з магазину. Я не вбивця, не злочинець. 

— На твоєму місці я б мовчав, — відповіли мені. 

За спиною зачинилися двері. Я сиділа обличчям до столу. На його протилежному кінці лежала пачка цигарок. І запальничка поряд. 

Господи, як же мені хотілося курити тієї миті. Я переконалася, що за мною ніхто не спостерігає, і спробувала дотягнутися. Вивертала пальці, тиснула наручниками на зап'ястя, але нічого не виходило. Ці сигарети манили, зачаровували. Вбивали буквально. Було болісно їх бачити, але без шансів дістати. 

Для кого вони лежать? Ці сигарети...

Ззаду повернулася ручка, двері відчинилися. До кімнати зайшов чоловік. Він пройшов уздовж столу, зняв із себе капелюха. Я такі бачила раніше, багато разів. Точніше — такий. Саме цей. 

Чорт. Лише не так. Це повне фіаско.

— Привіт, Камілло, — сказав мій чоловік і з важким зітханням сів за стіл. Навпроти мене. — От уже не думав зустріти тебе в такому місці. 

Він був тут, поряд зі мною. Мій страшний сон втілився у реальність. 

Джош витяг із пачки цигарку, прикурив її вогнем із запальнички. Затягнувся, випустив дим. Навіть не дивлячись на мене. Він був розгніваний, просто у нестямі від злості. Ну ще б пак — виявити мене в поліцейській дільниці, в іншому штаті. 

— Вибач, — тільки й видушила я. 

Розуміла, що то кінець. Далі мені нічого не світить — зовсім нічого. Він мене вже не випустить зі своїх рук. Я намагалася. Чесно намагалася втекти та зробити хоч щось по-своєму. Але рука шерифа дісталася мене. Впевнена, мене розшукували. Не міг він так швидко знайти мене. Напевно, я перебуваю в розшуку — тому й так довго чекала в камері. Йому одразу ж зателефонували. Просто чекали на приїзд "потрібної" людини.

— Своє "вибач" можеш запхати в одне місце, — відповів Джош і зробив ще одну затяжку. 

Він дивився на мене з такою зневагою, якої я не бачила ще жодного разу. То був не той Джош, до якого я звикла. Він був твердим, непривітним. Готовим принизити та образити, накричати, обізвати. Зробити так, щоб я страждала. Все це йшло врозріз зі звичним для мене образом дбайливого чоловіка. Чи то я його ідеалізувала, чи він перестав прикидатися.

— Ти не хочеш чути виправдання?

— Вони мені не потрібні. Мене твої фокуси, Кем, уже дістали по самі яйця… Ти тільки й робиш, що злиш мене, дратуєш, виводиш із себе. Я до тебе по-людськи, а ти мене зовсім не цінуєш. 

— Це неправда. 

— Правда, Камілло, правда! — грубив він, показуючи мені в обличчя тліючою сигаретою. — Я тобі дав абсолютно все, про що може мріяти пересічна баба! Дав тобі дах, дав тобі умови, дав тобі гроші, стабільність та захист, бляха! А чим ти відплачуєш?!

— Я не хотіла зробити тобі боляче.

— Чорт, та коли я дізнався, що ти зникла, я не повірив… Я прийшов додому і чекав побачити тебе там, де й залишив перед від'їздом. Мої хлопці доповіли, що з дому ти не виходила. Тоді що? Де? Куди ти могла подітися з нашого будинку, трясця?!

Я розуміла, що на нас чекає дуже душевна розмова. Тільки це сарказм. Те, що відбувалося зі мною — справжнісінький допит. Я сиділа перед ним у кайданках. Безправна злодійка, яку прийшов карати її персональний "поганий поліцейський". І Джош аж ніяк не церемонився, він усім своїм виглядом виявляв розчарованість мною як дружиною. 

— Дай мені цигарку. 

— Ні, — відрізав він.

— Будь ласка. Мені дуже хочеться курити. Лише одну сигарету — і я все тобі розповім.

— Ти мені й так усе розкажеш. Зрозуміло? — підкреслив мій чоловік і загасив недопалок, навіть не наблизившись до жовтого фільтра. З попільнички йшов дим. А над ним я бачила грізне обличчя шерифа — того самого, що висмикнув мене зі старого життя і зробив моральним виродком. Змусив зрадити свого друга, свою кохану людину. Свою сім'ю. А я піддалася. І все зрештою втратила.

— Козел, — шепнула я, відвернувшись до стіни.

Джош почав постукувати по столу запальничкою. Крутити її в руках і задумливо стукати, пригнічуючи свої нерви. 

— Навіщо ти це зробила? — Запитання звучало просто. Але відповісти на нього я не могла. — Ти не маєш права так робити, бебі. Ти моя дружина. А моя дружина повинна чекати на мене вдома. Готувати їжу. І нікуди не вилазити.

— Може, мені ще паранджу надіти і на колінах перед тобою повзати?

— Чому б і ні, — відповів Джош без краплі совісті в голосі. — Так. Було б непогано. Серйозно. Я вимагаю хоч трохи поваги до того, хто витратив на тебе купу сил і часу, щоб зробити нормальною. 

— А я не була нормальною, значить?! — спалахнула я від образи. 

Його слова мене прямо зачепили — саме це зазвичай ховалося за всіма цими "бебі" і "кошенятко"!

— Ні, ти не була нормальною! Та ти й зараз ненормальна! Поводишся як повна ідіотка! Чому тобі не сиділося вдома?! Навіщо ти сюди приїхала?!

— Джоше, я не хочу сидіти за сімома замками. Я тобі не домашня тварина, щоб мене тримали під замком. 

— У нас із тобою сім'я, Камілло. СІМ'Я. Це нормально, коли дружина чекає на чоловіка вдома, поки він у відрядженні.